Криза модерної держави: втрата стратегічної функції

Політична екзистенція визначається не наявністю юридичної особи і не самим фактом обрання представницької влади, а наявністю суб’єкта, здатного виробляти історичне майбутнє.

⏱ Час читання: 12 хв 📅 21 липня 2026 ✍️ Автор: Олексій Руснак

rusnak.link

Conceptual visualization of the Vacant Throne: an empty seat of power representing the absence of a true Strategic Subject, leaving the political center vacant while the administrative apparatus functions by pure inertia.

Анотація

У статті досліджується проблема відчуження політичної функції в модерній державі.

Обґрунтовується, що криза модерної держави полягає не лише в автономізації бюрократичного апарату, а передусім — у втраті політичним суспільством здатності бути джерелом стратегічного проєктування.

Політична екзистенція розглядається як здатність політичного суспільства виробляти та реалізовувати історичну проєктність, інституційно закріплювати її результати, забезпечуючи тим самим продовження власного історичного існування.

Ключові слова: політична екзистенція; політичний суб’єкт; політичне суспільство; стратегічне проєктування; відчуження політичної функції; модерна держава; суверенність.

1. Від античного розуміння res publica до модерного розуміння держави

У Стародавньому Римі не існувало розмежування між «державою» і «суспільством» у сучасному розумінні цих понять. Республіканська римська політична традиція не розглядала публічну владу як відокремлений апарат управління, відділений від громадянської спільноти та такий, що функціонує за рахунок суспільних ресурсів.

Саме це розрізнення політичного суспільства і державного апарату згодом створить можливість їхнього функціонального відчуження, яке стане предметом подальшого аналізу.

Сучасне уявлення про державу як про спеціалізований професійний адміністративний апарат управління, що володіє механізмами примусу та іншими виокремленими інститутами, остаточно сформувалося лише в Новий час.

1.1. Політична спільнота як механізм управління спільними справами

Основою політичного порядку Стародавнього Риму була не відокремлена від суспільства держава, а громадянська спільнота (civitas, populus Romanus) — сукупність вільних громадян, які мали політичні права та брали участь у формуванні публічного порядку.

У республіканській римській традиції влада не сприймалася як зовнішній щодо суспільства механізм управління. Вона була функцією самої громадянської спільноти. Магістрати, сенатори та інші носії публічних повноважень розглядалися не як автономна політична корпорація, а як тимчасові виконавці функцій, доручених їм громадянською спільнотою.

Саме поняття res publica означало не державний апарат у сучасному розумінні, а «спільну справу народу» (res populi) — сферу справ, що належали всій політичній спільноті. Як писав Цицерон, республіка розумілася як політична спільнота, заснована на згоді щодо права та спільності інтересів (Res publica res populi est).

Таким чином, головне розмежування в римській політичній традиції проходило не між державою і суспільством, а між публічною (res publica) і приватною (res privata) сферами: публічна сфера охоплювала справи політичної спільноти, тоді як приватна стосувалася власності, сім’ї та особистого життя громадян.

1.2. Професійний апарат управління і політичне суспільство як суверен

Сучасне уявлення про політичне суспільство як про автономну сукупність приватних осіб, а про державу — як про окремий професійний апарат управління, є продуктом політичної думки Нового часу.

У цей період формується нове розуміння політичного порядку: влада більше не розглядається як природна властивість самої політичної спільноти або як спадкова функція монарха. Носієм суверенітету в низці концепцій Нового часу поступово починає розглядатися політична спільнота вільних громадян. Для багатьох мислителів держава починає розумітися як інститут, створений людьми для вирішення спільних завдань.

Людина розглядається вже не як член станової або традиційної спільноти, а як автономна особистість, наділена природними правами. У політичній сфері вона стає громадянином — носієм політичних прав і учасником політичної спільноти, який делегує частину своїх політичних повноважень виокремленому апарату управління спільними справами.

У межах формування представницької моделі політична влада поступово перестає бути особистим інструментом правителя і починає розумітися як механізм реалізації політичної волі суспільства.

1.3. Антична і нова політичні онтології

Нижче йдеться не про вичерпний опис історичного процесу, а про виокремлення тих структурних змін, які мають значення для подальшого аналізу політичної суб’єктності.

Перехід від античного розуміння res publica до сучасного уявлення про державу означає зміну самої політичної онтології.

Антична модель:

Громадянська політична спільнота → публічний порядок → носії тимчасових повноважень

У цій моделі політична спільнота безпосередньо виступає носієм політичної влади, а управлінські функції лише тимчасово делегуються окремим особам, які залишаються частиною цієї політичної спільноти.

Модерна модель:

Політичне суспільство автономних громадян → делегування повноважень → професійний представницько-адміністративний державний апарат

Однак для цілей цього дослідження модерна модель потребує більш детального розмежування політичних функцій. У ній відокремлюється не лише державний апарат від політичного суспільства, а й політичне представництво — від адміністративного управління.

Розгорнута схема модерної моделі:

Політичне суспільство → делегування повноважень → політичне представництво (політики-стратеги) → адміністративний державний апарат

2. Модерна держава: статика і прогрес

Усі суспільні функції певною мірою можна поділити на дві частини: ті, які мають виконуватися постійно, забезпечуючи стійкість суспільного буття, і ті, які змінюють це буття у визначеному напрямку.

Нижче йдеться вже не про реконструкцію історичних інститутів як таких, а про їхню функціональну інтерпретацію з точки зору політичних завдань, які вони виконують.

Припустимо, що підтримання стійкості політичного порядку в Стародавньому Римі забезпечували магістрати, тоді як вирішення надзвичайних довгострокових завдань ставало функцією диктатора, якого призначали для досягнення певної стратегічної мети.

Можна припустити, що саме в Новий час цей поділ на інерційну та стратегічну частини набув особливого значення. Саме таке політичне рішення стало однією з основ модерну — безперервної модернізації суспільства.

Надалі буде показано, що саме відсутність подібної інституціоналізованої стратегічної функції стала однією з причин переходу від республіканського періоду до імператорського. Певною мірою через цю саму оптику можна розглядати і балансування Афін між концентрацією стратегічної влади та спробою встановити загальне громадянське правління.

У республіках Італії ця проблема отримала інше вираження. Наприклад, у Венеції виокремлення фігури дожа можна розглядати як інституційне виділення носія стратегічних функцій, відмінних від повсякденного управління.

У певному сенсі модерна держава — це синтез римської республіки та імперії періодів Принципату і Домінату. Це може здатися дивним, але якщо уважно розглянути те, що створили батьки-засновники, то фактично це функціонально вдосконалена модель, яка змогла поєднати найкращі римські практики: створення стійких громадянських структур адміністрування та формування стратегічних контурів імперської моделі управління, здатної вирішувати завдання довгострокового розвитку.

2.1. Виокремлення вищої представницької частини: представник народу, обраний адміністратор, народний суддя

Можна припустити різні причини виникнення представництва. Наприклад, управління спільними справами вимагало відволікання від повсякденних занять. Якщо, як у Римі, усувається цар, який раніше здійснював управління, тоді виникає питання: хто виконуватиме ці функції?

Усе суспільство одночасно не може здійснювати управління. Політична спільнота змушена виокремити зі свого складу тих, хто буде діяти від її імені. Хтось має безпосередньо віддавати накази та вирішувати суперечки, а отже, необхідно визначити тих, хто виконуватиме суспільні функції, — через жеребкування, обрання або інші способи, визнані суспільством.

Якщо звернутися до історії Греції або Риму, можна виокремити сотні назв, що визначали такі функції, побачити різні системи та способи організації суспільного життя, значущість знайдених інституційних рішень і масштаб громадянських протистоянь навколо способів вирішення суспільних проблем через формування публічної влади.

2.2. Стратегічна функція: імператор

Однак усе представницьке адміністрування саме по собі нічого не говорить про поступальний розвиток або вирішення стратегічних завдань суспільства.

Припустимо, що військова справа завжди вимагала не лише вирішення статичних завдань, а й осмислення довгострокових дій для перемоги над певним противником. Саме звідси походить і розуміння грецького слова «стратегія», яке передбачало залучення та використання ресурсів у довгостроковій перспективі для досягнення поставленої мети.

Вирішення стратегічних завдань — це функція, для якої в Римі обирався тимчасовий диктатор на період війни або інших надзвичайних обставин — для реалізації довгострокової програми руху до мети перемоги або вирішення іншої стратегічної проблеми.

У такому сценарії ми вже бачимо не адміністративне визначення повсякденного життя задля підтримання циклічного буття. Стратегічна функція — це нове уявлення, в межах якого виникає спрямоване довгострокове мислення: політична стратегія та її різновиди.

У Римі, передусім для вирішення військових проблем, цю функцію виконував тимчасовий військовий вождь — диктатор (який нерідко проголошувався imperator), стратегічна функція якого згодом була інституціоналізована у фігурі імператора.

У міру перетворення тимчасової стратегічної функції на постійну саме вона стала однією з основ формування імператорської влади. Необхідність довгострокового вирішення стратегічних проблем ліквідувала змінну модель тимчасового обрання: стратегічні проблеми стали постійними.

Зрештою імператор зосередив у своїх руках також і статичну частину політичної системи: функції першої особи держави, верховного воєначальника, верховного адміністратора, найвищого судді, понтифіка та інші найвищі публічні повноваження.

Тимчасова стратегічна функція → постійна стратегічна функція → імператорська влада.

Варто також уточнити, що сенат, консули та інші представницькі органи римського народу також брали участь у виробленні стратегічних рішень. Проте їхня діяльність мала переважно колегіальний характер.

У міру зростання римської держави, необхідності постійного контролю над стратегічними питаннями та прийняття одноосібних оперативних рішень виникала потреба у безперервному стратегічному керівництві. Саме тому тимчасовий диктатор поступово поступився місцем постійній фігурі імператора, який зосередив у своїх руках стратегічну функцію держави.

Водночас виконання на різних адміністративних рівнях статичних функцій відбувалося в межах суспільного самоврядування. Це зберігалося в імператорському Римі аж до пізніх періодів, спираючись на все те, що було розроблено в республіканську епоху, — різноманітні виборні посади.

Припустімо, що проблемою імператорського Риму було дещо інше, ніж те, що зазвичай припускають сучасні дослідники, розглядаючи різні моральні аспекти протистояння імператора і сенату.

У межах запропонованої моделі імператор був необхідним — причому необхідним на постійній основі: Рим перестав бути лише містом-державою, перетворившись на величезну територіальну державу, а військові та інші довгострокові проблеми виникали постійно, в різних частинах імперії.

2.3. Проблеми виробництва стратегії в імператорському Римі

Зазначимо, що в епоху Принципату стратегічні рішення ще отримували політичну легітимацію через сенат, тоді як в епоху Домінату такого механізму вже не було необхідно.

Таким чином, стратегічна функція поступово ставала внутрішньою справою імператора та його оточення. Однак головна проблема полягала вже не стільки в реалізації стратегії, скільки в самому виробництві стратегічного мислення.

Рим інституціоналізував суб’єкта реалізації стратегії, але не інституціоналізував виробництво самої стратегії.

Можна виокремити кілька головних проблем виробництва стратегії в Римській імперії:

Функція реалізації стратегії визначена, але де виробляється сама стратегія? Де знаходиться орган виробництва стратегії? Як влаштований механізм її формування? Як відбувається конкуренція різних стратегічних програм розвитку? Отже: «Що таке стратегія?»
Можливо, імператор зайнятий чимось іншим або взагалі не здатний бути носієм стратегічної функції? Тобто імператор міг виявитися не стратегом. Отже: «Чи існує стратег?»
Де знаходиться згода суспільства бути учасником стратегічного підприємства? Як влаштований механізм затвердження стратегії? Можливо, це підприємство є згубним, проявом повної сваволі та результатом викривленого мислення правителя. Можливо, стратегія — це рішення приватних проблем обмеженого кола осіб або певного зовнішнього стратега. Отже: «Де знаходиться механізм суспільної згоди зі стратегією?»

Якщо відсутня згода громадянського суспільства, то стратегічна дія, яка залучає життя всіх громадян, перетворюється на порушення їхньої свободи та політичних прав.

Тому реалізація стратегічної функції без участі суспільства перетворюється на необмежену сваволю.

2.4. Прогресивний розвиток: політик-стратег

Припустімо, що в Новий час рішення стратегічної проблеми прогресивного розвитку було знайдено: сенс функції політика-представника та отримання ним мандата від народу полягає не просто в управлінні спільними справами, а передусім у виробленні та реалізації довгострокової стратегії розвитку суспільства.

Без цієї довгострокової перспективи неможливо говорити про повноцінну функцію політичного представництва Нового часу.

Право на центральну владу в Новий час — те, що в президентських моделях державного устрою виражається у функції президента, — у функціональному сенсі успадковує ту роль, яку в Римі виконував військовий диктатор, а пізніше — імператор.

Однак принципова відмінність модерної моделі полягає в тому, що носій стратегічної функції має бути обраний на обмежений термін, запропонувати суспільству стратегічну програму розвитку та отримати мандат на її реалізацію через політичні процедури.

Політик-стратег — це не лише розуміння політико-стратегічної складності, а й здатність виробляти нове мислення, формувати стратегічні програми розвитку та втілювати стратегічний задум в історико-політичну реальність.

При цьому система попередніх процедур модерного політичного устрою має забезпечувати конкуренцію та прихід до влади саме тих, хто здатний бути стратегами, а не адміністраторами, логіка яких полягає у формулі:

«Скажіть, що необхідно побудувати, — і я це побудую».

2.5. Виокремлення професійного державного апарату

Однак політик-стратег повинен мати можливість реалізовувати свої задуми, які отримали суспільну легітимацію через політичні процедури.

Для цього йому необхідні не лише суспільна підтримка та доступ до спільних ресурсів, а й інструмент реалізації — професійний державний апарат, який має необхідні можливості для вирішення стратегічних завдань.

Професіоналізація державного апарату Нового часу стає обов’язковою умовою ефективності стратегічної моделі розвитку. Ускладнення суспільних процесів вимагало спеціалізації, поділу праці та появи фахівців у різних сферах управління.

Однак у межах запропонованої моделі головна причина виокремлення професійного апарату полягала не лише в необхідності спеціалізації. Його створення було пов’язане з формуванням інституційного механізму, підпорядкованого стратегічним завданням політичного суспільства, який можна змінювати, реформувати або замінювати, якщо він перестає ефективно реалізовувати поставлені політичні цілі.

Водночас професійний державний апарат не є самостійним виробником стратегії. Його призначення полягає у компетентній реалізації стратегічних рішень, вироблених політичним керівництвом і таких, що отримали суспільну легітимацію.

Саме тому в модерній моделі:

політик виробляє стратегію, а державний апарат забезпечує її реалізацію.

3. Воля і реалізація

Ідея розмежування політичного задуму та апарату його реалізації не була винаходом Нового часу. Поділ між носієм стратегічної функції, виконавцем політичної волі та адміністратором існував задовго до його виникнення.

У Римській імперії періоду Принципату та Домінату, а пізніше — у Візантії та великих європейських монархіях сформувалися складні адміністративні структури, які забезпечували реалізацію волі верховної влади. У різних історичних формах подібне функціональне розмежування можна виявити і значно раніше — у державах Стародавнього Сходу, включаючи Месопотамію та Єгипет.

3.1. Політичне суспільство — суверен і стратег, виконавці — політики та адміністрація

Принципова відмінність модерної політичної моделі полягала не у створенні професійного апарату або системи делегування, а у зміні джерела суверенітету — того, хто формує політичний задум і визначає напрям розвитку.

В імперських і монархічних системах носієм суверенної волі виступав правитель або вузька політична еліта, тоді як адміністративний апарат забезпечував реалізацію їхніх рішень. Модерна політична теорія перенесла центр політичного мислення до політичного суспільства вільних громадян.

Саме політичне суспільство стало розглядатися як джерело стратегічного мислення і носій політичної волі, тоді як політичне представництво та державний апарат стали розумітися як делеговані механізми реалізації цієї волі та виробленої суспільством стратегії.

Водночас сама ідея колективного носія політичної волі також не виникла раптово в Новий час. Її елементи можна простежити в античних республіках та республіканських містах Італії доби Відродження, де політичні спільноти брали участь у визначенні напрямів власного розвитку.

Новизна модерної політичної моделі полягала не у виникненні професійного управління або делегування влади, а у чіткому перенесенні функції стратегічного проєктування від персоніфікованого суверена до політичної спільноти автономних громадян та інституційному розмежуванні функцій між політичним суспільством, політичним представництвом і державним апаратом.

3.2. Проблема розмежування

В античних полісах, а пізніше — у республіканських торгових містах Італії пізнього Середньовіччя, стратегічні та управлінські функції переважно здійснювали представники самого політичного суспільства.

Така модель забезпечувала безпосередній зв’язок між формуванням політичного задуму та його реалізацією, знижуючи ризик відриву влади від суспільства.

Однак відсутність чіткого розмежування між політичною волею та виконавчою функцією створювала внутрішню проблему.

Оскільки політичне суспільство одночасно було джерелом політичного задуму і безпосередньо здійснювало владні функції, боротьба за політичний курс часто перетворювалася на боротьбу за контроль над самим механізмом його реалізації.

За такого синтезу зміна політичного керівництва не завжди відбувалася через стійкі процедури передачі повноважень, а могла супроводжуватися конфліктами між політичними угрупованнями, вигнанням, переслідуванням або насильницьким усуненням політичних конкурентів.

У Римі ця проблема проявилася, зокрема, у кризах, пов’язаних із Марієм, Суллою та Цезарем, коли надзвичайні повноваження могли перетворюватися на засіб утримання влади, призводячи до політичних репресій та громадянських конфліктів.

Таким чином, попередні політичні моделі прагнули забезпечити реалізацію загального задуму через тісне поєднання політичного суспільства та управлінського механізму. Однак цей синтез мав власні обмеження: він знижував ризик відчуження влади від суспільства, але водночас створював небезпеку узурпації політичної функції окремими групами та перетворення боротьби за політичний курс на боротьбу за контроль над самим механізмом його здійснення.

У межах запропонованої моделі модерна політична система вирішує цю проблему інакше: не через поєднання політичного суспільства та апарату управління, а через їхнє інституційне розмежування.

Модерна модель передбачала створення чітких меж між сувереном і виконавцем, механізмів делегування, контролю, зміни носіїв влади та політичної відповідальності.

Таке розмежування створювало можливість відокремити виробництво стратегії від її професійної реалізації, не руйнуючи єдності політичної системи.

4. Нова політична реальність і проблема стратегічного проєктування

Перехід від античного розуміння res publica до модерного розуміння держави означав не просто зміну політичних інститутів, а формування нової політичної реальності.

4.1. Вільна нація як нова онтологічна реальність

Спочатку саме ця онтологічна трансформація мала визвольний характер. Вона дозволила, передусім на рівні політичного мислення, подолати станові привілеї, утвердити принцип рівності громадян перед законом, створити механізми політичного представництва, а головне — за допомогою конституційної онтології сформувати нову політичну реальність — політичну націю, яка до появи такого способу онтологічного мислення не існує у метафізичній дійсності.

4.2. Зміщення джерела суверенної волі та стратегічного проєктування

Одночасно змінилося саме джерело суверенної волі та стратегічного проєктування. Суверенна функція поступово переходила від монарха до суспільства вільних громадян, яке отримувало можливість визначати напрями загального розвитку.

Ця трансформація означала не лише зміну носія влади, а й зміну способу формування політичного майбутнього. Політичний задум переставав бути виключною функцією окремого правителя або вузької еліти і ставав предметом діяльності політичної спільноти.

4.3. Новий спосіб виробництва стратегічного майбутнього

Головним наслідком цієї трансформації стало формування нового способу виробництва політичного майбутнього.

Суспільство вільних громадян ставало не просто сукупністю осіб, наділених політичними правами, а середовищем конкуренції стратегічного мислення, у якому різні суб’єкти могли формувати альтернативні бачення майбутнього, пропонувати рішення та визначати напрями розвитку.

Це означало здатність визначати цілі загального розвитку, створювати політичні проєкти, виробляти нові рішення в економічній, соціальній, науковій, військовій та політичній сферах і реалізовувати їх через створений суспільством професійний апарат управління.

У такій конструкції саме суспільство виступало джерелом стратегічних задумів, а державний апарат — механізмом їхньої реалізації.

Модерн створив механізм виробництва стратегічного майбутнього, але водночас створив можливість відчуження цього механізму від суспільства.

Однак разом із цим виникла нова проблема: наскільки реально суспільство здатне зберігати контроль над створеним ним апаратом і залишатися фактичним суб’єктом стратегічного проєктування?

5. Конкурентна перевага вільного суспільства: пошук, помилка і рішення

Перевагою такої моделі політичного устрою була здатність до швидшого виробництва нових рішень та адаптації порівняно з іншими суспільствами, які не мали аналогічних інституційних механізмів стратегічного пошуку.

Особливість такого «стратегічного існування» полягала не лише у можливості висувати альтернативні ідеї, а й у створенні інституційного середовища для їхньої відкритої конкуренції, перевірки та відбору.

5.1. Політична боротьба — конкуренція стратегій

Зміна політичного керівництва відбувалася через встановлені процедури, а не через фізичне усунення переможених у політичній боротьбі разом із їхнім оточенням.

Ті, хто пропонував нові ідеї або альтернативні моделі розвитку, не знищувалися як політичні конкуренти, а зберігали можливість брати участь у відкритому змаганні різних стратегічних бачень у межах встановлених політичних інститутів.

Саме ця логіка лежить в основі ліберальної політичної традиції. Свобода думки, слова, об’єднань та різні форми суспільної конкуренції розглядалися не лише як права окремої людини, а і як механізми виробництва, перевірки та відбору найбільш життєздатних рішень для розвитку.

Нова стратегічна ідея могла стати основою політичного курсу лише після отримання суспільного визнання через механізми представництва та виборів.

Політичне керівництво могло запропонувати напрям розвитку, однак його реалізація вимагала легітимації з боку політичної спільноти.

Таким чином, конкурентне суспільство перетворювало політичну боротьбу з боротьби за володіння владою на боротьбу за виробництво та реалізацію різних проєктів майбутнього.

5.2. Корекція курсу, а не громадянський конфлікт

Якщо політичний, підприємницький або інший проєкт виявлявся невдалим, це, як правило, призводило до зміни керівництва або корекції курсу, а не до усунення його учасників із політичного чи економічного життя.

Можливість помилятися без остаточної втрати права на подальшу участь у суспільній діяльності створювала умови для постійної конкуренції проєктів та стратегій.

Саме цей принцип конкурентного виробництва рішень став однією з основ не лише політичного розвитку, а й економічної динаміки.

На відміну від систем, де політична поразка могла означати усунення носіїв альтернативного стратегічного задуму, вільне суспільство сформувало інституційний механізм, який дозволяв відкрито пропонувати, перевіряти, відкидати та за необхідності знову повертати до суспільної дискусії альтернативні рішення.

Учасники такого процесу заздалегідь знали правила конкуренції, можливі наслідки своїх дій та процедури перегляду раніше ухвалених рішень, що забезпечувало безперервність стратегічного пошуку.

5.3. Право на помилку і вільне мислення

Можливість помилятися, виправляти помилки та повторно пропонувати нові рішення створила умови для постійного виробництва майбутнього.

Саме ця здатність дозволила суспільству виробляти нові форми діяльності, технології, стратегії та моделі організації.

Особливістю такого суспільства було те, що альтернативне мислення розглядалося не як загроза, яку необхідно усунути, а як потенційне джерело майбутніх рішень.

Саме тому ліберальна політична традиція сформувала механізми захисту свободи вираження поглядів.

Одним із найвідоміших прикладів є Перша поправка до Конституції США, яка забезпечує умови для відкритої конкуренції ідей, включаючи захист висловлювань, які можуть бути непопулярними, суперечливими або навіть образливими для частини суспільства.

Саме тому здатність суспільства зберігати відкритість до помилки та альтернативного мислення стає не просто політичною цінністю, а умовою збереження його стратегічної функції.

6. Приклад модерної держави

У цьому сенсі створення Сполучених Штатів Америки можна розглядати як один із найяскравіших прикладів зміщення суверена: від монархічного принципу суверенітету до політичної спільноти вільних громадян-власників.

Колоніальні еліти тринадцяти британських колоній виходили з ідеї, що влада не повинна бути зовнішньою силою, яка походить від монарха, а має являти собою інструмент управління спільними справами, створений суспільством вільних людей — передусім громадян, здатних до самостійного політичного судження та участі в управлінні спільними справами.

У цій моделі уряд перестає бути носієм суверенної влади і стає делегованим механізмом, створеним громадянами для виконання визначених ними функцій.

Суспільство вільних власників через конституційні механізми створює систему влади, визначає її повноваження, встановлює порядок оподаткування та контролює діяльність державного апарату через політичне представництво.

Саме тому американська конституційна модель будувалася не лише навколо створення нових органів влади, а й навколо інституціоналізації механізму, через який політична спільнота зберігає контроль над створеними нею структурами управління.

Водночас цей процес не означав миттєвого переходу до сучасного розуміння політичного суспільства як сукупності всіх людей, які проживають у межах території, охопленої певною політичною системою.

Політичним суб’єктом XVIII століття переважно визнавався обмежений круг вільних чоловіків-власників, які мали політичні права, тоді як значна частина населення залишалася поза межами політичної участі.

6.1. Вузький політичний суб’єкт

Рання модерна політична модель мала суперечливий характер.

З одного боку, обмежене коло політичних учасників створювало умови для високої концентрації стратегічного мислення та формування дієвих політичних середовищ, здатних виробляти альтернативні проєкти розвитку.

Саме ці вузькі політичні колективи виступали носіями суверенності політичного мислення та стратегічної дії: вони формували ідеї, обговорювали стратегічні альтернативи та пропонували нові моделі суспільного устрою.

З іншого боку, значна частина населення залишалася виключеною з процесу формування загального стратегічного напряму суспільного розвитку.

У цьому контексті рання модерна модель поєднувала дві суперечливі характеристики: високу здатність окремих політичних груп до політичного проєктування та обмеженість кола тих, хто міг виступати носієм суверенного стратегічного задуму.

6.2. Делегування влади, процедури та збереження політичної суб’єктності

Політична спільнота, яка на ранньому етапі модерної моделі залишалася відносно обмеженим за чисельністю та статусно визначеним колом активних громадян, здатних безпосередньо брати участь у формуванні політичних рішень, не лише формувала стратегічні ідеї, а й визначала принципи організації апарату влади: порядок відбору носіїв повноважень, межі їхньої компетенції та механізми відповідальності.

Делегування влади не означало остаточної передачі суверенітету.

Суспільство зберігало можливість контролювати діяльність представників влади, оцінювати реалізацію ухвалених ними рішень та через встановлені політичні процедури змінювати склад носіїв повноважень у разі втрати довіри або невиконання поставлених завдань.

Управлінський апарат залишався інструментом реалізації політичної волі спільноти, діючи в межах наданих йому повноважень.

Саме неухильне дотримання процедур ставало механізмом збереження зв’язку між делегованою владою та її джерелом.

Вони дозволяли змінювати носіїв повноважень без руйнування самого політичного порядку та забезпечували можливість постійної корекції політичного курсу.

Таким чином, модерна модель передбачала не усунення відмінності між суспільством та апаратом, а постійне відтворення зв’язку між джерелом політичного задуму та механізмом його реалізації.

6.3. Механізм стійкості реалізації стратегічної волі

Представницька влада як система делегування політичних повноважень забезпечувала реалізацію політичної волі спільноти вільних громадян.

У межах цієї системи різні державні інститути виконували різні функції формування, реалізації та контролю політичних рішень, спрямовані на збереження стійкості створеного механізму.

Конкретні способи організації цих функцій могли суттєво відрізнятися в різних модерних політичних системах.

Поділ влади, парламентські процедури, президентська або інші форми організації влади були не самоціллю, а різними інституційними механізмами забезпечення передачі політичної волі, її реалізації та контролю за діями представників.

Законодавча влада в межах цієї моделі визначала загальні напрями розвитку, закріплювала основні принципи суспільного устрою в правових нормах, встановлювала межі діяльності державних і суспільних інститутів та здійснювала політичний контроль за реалізацією ухвалених рішень.

Виконавча влада забезпечувала практичне втілення визначених політичною спільнотою цілей, управління суспільними ресурсами та виконання адміністративних функцій у межах встановленого порядку.

Судова влада забезпечувала збереження правового порядку, контроль за дотриманням встановлених правил та захист принципів, на яких ґрунтувалася політична система.

Таким чином, відмінності між конкретними інституційними формами не скасовували загального принципу: політична спільнота залишалася джерелом стратегічної волі, а державні інститути виступали механізмами її передачі, реалізації та контролю.

7. Процедурна легітимація влади як конкуренція політичних стратегій

У такій політичній моделі, де не існує монарха або іншої особи, яка володіє правом на владу за народженням, представницька влада отримує легітимність не через спадковий статус, а через процедури, визначені політичною спільнотою.

Саме тому походження влади є зрозумілим для всіх учасників політичного процесу: кожен розуміє, чому саме ці особи отримали право тимчасово здійснювати політичне керівництво, яким чином вони отримали цей мандат і на яких підставах вони представляють суспільство.

Дотримання процедур є не лише формальною вимогою, а й механізмом обмеження сваволі. Якщо джерело та порядок отримання повноважень перестають визнаватися політичною спільнотою, делегована влада перетворюється з суспільного мандата на самостійне привласнення владних функцій.

Однак однієї процедурної легітимації недостатньо. У модерній політичній моделі право здійснювати керівництво пов’язане також зі здатністю запропонувати суспільству певний напрям розвитку та отримати підтримку конкретного стратегічного задуму.

Спочатку в ранній модерній моделі політична конкуренція була передусім конкуренцією стратегічних проєктів майбутнього. Обмежене коло політичних учасників розглядало владу не лише як управління наявним порядком, а й як можливість визначати довгостроковий напрям історичного розвитку суспільства.

Міркування про особливі меритократичні якості, виняткові знання або природне право окремих осіб на управління можуть пояснювати причини суспільної підтримки певних кандидатів, але самі собою не є джерелом легітимності публічної влади в демократичному устрої. Легітимність виникає із поєднання визнаного суспільством способу отримання повноважень і здатності сформувати політичний проєкт майбутнього.

7.1. Легітимація і мандат на владу — лише в результаті стратегічної пропозиції

Не менш важливою була визначеність самого політичного задуму — довгострокової стратегії, курсу або програми розвитку. Представницька влада отримувала мандат не лише на поточне управління та підтримання наявних адміністративних процесів, а й на реалізацію певного політичного проєкту, спрямованого на якісну зміну існуючого стану речей.

Саме цей задум ставав предметом відкритого політичного обговорення та конкуренції. Політична боротьба являла собою не лише боротьбу за зайняття державних посад, а й змагання різних уявлень про майбутнє. Перемагала не просто політична група, а певний проєкт розвитку, який отримував право тимчасово спрямовувати дії держави.

Відповідно, адміністративний апарат реалізовував не власну волю, а той політичний курс, який отримав суспільну легітимацію в результаті конкуренції політичних проєктів та обговорення альтернативних варіантів розвитку.

7.2. Від стратегії до розмитого політичного курсу або порожньої формальності

У міру розширення політичного суб’єкта зміст цієї конкуренції поступово змінювався. Якщо рання модерна модель передбачала суперництво щодо цілісних стратегічних проєктів, то масова демократія у багатьох випадках почала переходити до конкуренції більш загальних напрямів розвитку та окремих політичних програм.

На периферії модерного політичного простору, де демократичні процедури могли зберігатися переважно у формальній формі, а дієве політичне суспільство не сформувалося як самостійний суб’єкт стратегічного проєктування, ця проблема проявлялася ще сильніше.

Замість політичної спільноти, здатної формувати довгострокові проєкти розвитку, часто зберігалися постімперські бюрократичні структури та елітні групи, пов’язані з попередніми колоніальними порядками, які отримали контроль над значною частиною політичних та економічних ресурсів, що раніше належали колоніальним або імперським центрам.

У низці випадків це означало не створення нового політичного суб’єкта, а заміну попередніх носіїв влади новими елітними групами, які відтворювали багато функцій старого порядку. Формальні демократичні процедури існували, однак механізм виробництва стратегічного майбутнього залишався обмеженим вузьким колом груп, не перетворюючись на повноцінну функцію політичного суспільства.

За таких умов вибори нерідко перетворювалися не на конкуренцію стратегічних проєктів, а на боротьбу навколо персонального лідерства, символічних образів і поточних обіцянок, не пов’язаних із цілісним уявленням про майбутнє суспільства.

У такому випадку процедура обрання зберігалася, але її зв’язок із виробництвом довгострокового історичного задуму послаблювався. Політична система продовжувала відтворювати механізм передачі влади, однак втрачала здатність через цей механізм формувати та реалізовувати стратегічний напрям розвитку.

7.3. Влада як поєднання процедур і стратегії

Поєднання двох чинників — по-перше, зрозумілих і обов’язкових процедур легітимації влади та, по-друге, відкритої конкуренції політичних стратегій і програм розвитку — стало однією з ключових переваг ранньої модерної політичної моделі.

Її перевага полягала не лише у можливості зміни носіїв влади, а й у здатності суспільства виробляти, перевіряти та відбирати різні проєкти майбутнього.

Процедури запобігали перетворенню влади на сваволю, а конкуренція стратегій забезпечувала спрямованість політичної дії.

8. Поступова автономізація апарату та відчуження стратегічної функції

Ускладнення суспільних процесів і зростання масштабів управління потребували подальшого розподілу функцій усередині представницької системи влади. Виникло розмежування між політичним представництвом, яке зберігало функцію визначення загального політичного задуму, та професійним адміністративним апаратом, що забезпечував його реалізацію.

Створення складного професійного апарату управління стало необхідною умовою ефективності держави, але водночас породило нову проблему — можливість його поступової автономізації.

Чим складнішою ставала система управління, тим більше вона потребувала спеціальних знань, професійних службовців і самостійних адміністративних процедур. Це підвищувало здатність державного механізму ефективно реалізовувати політичні рішення, але водночас створювало ризик відокремлення апарату від політичної спільноти, яка делегувала йому відповідні повноваження.

Виникало внутрішнє протиріччя: чим більш професійним і складним ставав управлінський апарат, тим більше зростала його здатність керуватися власною внутрішньою логікою, заснованою на адміністративних процедурах, професійних стандартах та інституційних інтересах.

У результаті виникала можливість поступового розходження між діями апарату та стратегічною волею політичної спільноти, яку він спочатку мав реалізовувати.

Одним із проявів цієї трансформації стало формування сучасної професійної адміністрації у XIX–XX століттях, зокрема через адміністративні реформи, пов’язані з ідеями Вудро Вільсона щодо розмежування політики та управління. У межах цієї моделі адміністративний апарат розглядався як спеціалізована система професійного виконання політичних рішень, відокремлена від безпосередньої боротьби за владу.

Однак саме це розмежування одночасно створювало передумови для подальшого питання: чи може виконавчий механізм повністю зберігати залежність від політичного суб’єкта, який його створив?

8.1. Розвиток модерної держави та криза політичної функції суспільства

Разом із новою політичною онтологією виникла фундаментальна проблема: відокремлення політичної функції від безпосередньої участі політичного суспільства.

У попередніх республіканських моделях громадяни не лише володіли політичними правами — вони розглядалися як безпосередні учасники та носії політичного порядку. Публічна сфера залишалася простором їхньої участі, а управління сприймалося як форма діяльності самої політичної спільноти.

Це не означало фактичної рівності участі всіх мешканців суспільства, оскільки республіканські моделі ґрунтувалися на різних формах виключення та обмеженого громадянства. Однак сама політична функція не була повністю відокремлена від спільноти громадян.

У модерній моделі політична діяльність поступово професіоналізується. Управління стає розподіленим між політичним представництвом, державними інститутами, адміністративним апаратом і професійними управлінцями.

Більшість громадян уже не здійснює політико-стратегічну функцію безпосередньо, а реалізує її опосередковано — через вибори, представництво та контроль за діяльністю створених ними інститутів.

Спочатку таке опосередкування не означало втрати політичної суб’єктності, а було способом її розширення: воно дозволяло більшій кількості людей брати участь у формуванні загального курсу через створені ними механізми представництва.

Однак водночас виникала нова небезпека — поступове перетворення участі на формальну процедуру та відчуження самої здатності виробляти політичний задум від суспільства до спеціалізованих інститутів.

8.2. Внутрішня логіка апарату управління замість стратегічної волі

Виникає фундаментальний парадокс: держава створюється політичною спільнотою як інструмент реалізації її стратегічних цілей, однак з часом цей інструмент може набувати відносної автономії щодо суспільства, яке його створило.

Цей процес можна визначити як відчуження політичної функції. Функція реалізації загального політичного задуму, яка спочатку належала політичній спільноті та її представникам, поступово передається спеціалізованим структурам. Водночас у міру ускладнення управління виникає ризик того, що апарат починає впливати вже не лише на виконання рішень, а й на саме формування політичних пріоритетів.

За надмірної автономізації такі структури можуть почати діяти вже не лише відповідно до суспільних цілей, а й виходячи з власної внутрішньої логіки, власних процедур та інституційних інтересів.

Симптомом такого відчуження стала зміна самого сприйняття держави в модерному суспільстві. Якщо спочатку державний апарат розглядався як створений громадянами механізм реалізації їхньої спільної волі, то з часом він дедалі частіше починає сприйматися як самостійна сила, зовнішня щодо суспільства.

Показовим культурним маркером цієї трансформації стала відома іронічна фраза Рональда Рейгана:

"The nine most terrifying words in the English language are: 'I'm from the government, and I'm here to help.'"
(«Дев’ять найстрашніших слів англійською мовою: "Я з уряду, і я тут, щоб допомогти".»)

У цьому висловлюванні відображається вже не просто критика бюрократії, а глибша зміна політичного сприйняття: створений суспільством апарат управління починає сприйматися не як продовження політичної волі громадян, а як відносно самостійна інституційна система, що діє відповідно до власної внутрішньої логіки.

9. Втрата стратегічної функції та історичного проєкту

Проблема відчуження може виникати не лише в економічній сфері. Держава, створена як інструмент реалізації колективної волі, здатна поступово перетворюватися на самостійну систему відтворення власних процедур, інституційних інтересів та управлінських практик.

Саме тут виникає одна з головних проблем сучасної демократії: формальне збереження народного суверенітету не завжди означає фактичну здатність політичної спільноти визначати довгостроковий напрям власного розвитку.

Бути стратегічним суспільством означає не лише володіти правом обирати владу. Політична свобода полягає у збереженні здатності формувати власний стратегічний задум майбутнього та використовувати державний апарат як механізм його реалізації.

Процедури можуть дозволяти громадянам змінювати склад політичного представництва, однако сама виборча система автоматично не виробляє історико-стратегічний розвиток. Вона забезпечує механізм зміни політичних представників, але сама собою не гарантує існування політичного суб’єкта, здатного формувати довгострокові проєкти, які визначають напрям розвитку суспільства.

9.1. Інерційне управління, а не політичне проєктування

За умов відчуження політична діяльність поступово перетворюється на адміністрування раніше створеного порядку. Держава продовжує функціонувати, інститути продовжують відтворюватися, процедури продовжують працювати, однак сама здатність суспільства формувати новий історичний задум може поступово послаблюватися.

Саме в цьому проявляється фундаментальна відмінність між управлінням і політичним проєктуванням:

Управління відповідає на питання: як ефективніше реалізувати вже визначені цілі?
Політичне проєктування відповідає на питання: яким має бути майбутнє і яким чином суспільство може його створити?

Якщо політичне суспільство втрачає здатність відповідати на друге питання, політика поступово зводиться до підтримання існуючої системи та реагування на проблеми, що виникають.

Однак сутність політичного полягає не лише у збереженні вже існуючого порядку, а й у здатності створювати нову історичну проєктність.

Саме внаслідок такого відчуження виникає феномен «статичності політичного устрою»: суспільство зберігає формальні механізми політичної участі, включаючи вибори та представництво, але поступово втрачає здатність бути суб’єктом власного довгострокового історичного розвитку.

У такому випадку політична система продовжує існувати як механізм управління теперішнім, але перестає бути механізмом виробництва майбутнього.

9.2. Історична проєктність, а не проблема вибору адміністраторів

Антична політична традиція виходила з того, що громадянська спільнота сама була простором формування політичного задуму та визначення загального порядку дій.

Модерна держава створила складнішу систему розподілу функцій: політичне суспільство зберігало статус джерела суверенітету, представницькі інститути формували політичний курс, а експертні структури та професійний апарат забезпечували його реалізацію.

Перевагою потужної адміністративної системи стала можливість організації складного управління великими суспільствами. Однак її ризиком стала поступова втрата суспільством ролі активного історичного суб’єкта.

Представницькі інститути можуть формувати політичні програми та ухвалювати рішення, але саме існування таких процедур ще не гарантує наявності реального стратегічного мислення та здатності створювати довгострокові проєкти розвитку.

Тому одна з головних криз сучасної політики полягає не лише в ефективності державного апарату, а й у здатності суспільства створювати власні історичні проєкти.

Проблема майбутнього полягає вже не просто в тому, хто і яким чином формує представницькі структури та керівництво адміністративним апаратом, а в іншому питанні:

чи здатне суспільство залишатися джерелом стратегічного мислення, а держава — інструментом його реалізації?

Саме ця проблема визначає одну з ключових криз сучасності: пошук механізму переходу від політики адміністрування до політики історичного проєктування.

10. Адміністративна підтримка «сталого» розвитку, а не виробництво сенсу

Сучасна держава значною мірою ефективна у виконанні адміністративних функцій: вона здатна регулювати, контролювати, розподіляти ресурси та підтримувати функціонування складної соціальної системи, що виникла в результаті реалізації попередніх історичних проєктів.

Однак сама інституційна природа державного апарату не гарантує його здатності виробляти нові сенси, формувати засновані на них довгострокові цивілізаційні цілі або самостійно створювати стратегічні проєкти майбутнього.

Апарат управління може реалізовувати стратегію, але його власна логіка передусім орієнтована на забезпечення функціонування існуючої системи, а не на виробництво нового історичного задуму.

10.1. Підтримання інерції та відсутність стратегічного мислення

Саме тут, у дискусіях про «сталий розвиток», проявляється обмеженість суто адміністративної моделі управління.

Адміністрація може ефективно виконувати поставлені завдання, підтримувати функціонування наявної системи та оптимізувати процеси всередині неї, однак вона не завжди здатна самостійно виробляти стратегію — новий спосіб мислення, необхідний для створення нової реальності.

У цьому контексті показовою є критика концепції сталого розвитку, представлена Річардом Румельтом у книзі The Crux: How Leaders Become Strategists. Він звертає увагу на те, що сукупність навіть суспільно значущих і позитивних цілей сама по собі ще не утворює стратегію (Rumelt, 2022).

Прикладом цього є Цілі сталого розвитку ООН, які охоплюють широкий набір бажаних напрямів: подолання бідності й голоду, розвиток економіки, збереження екосистем, забезпечення доступної енергії та боротьбу зі зміною клімату (United Nations, 2015). Однак між цілями можуть існувати реальні суперечності: досягнення однієї з них може ускладнювати реалізацію іншої (Rumelt, 2022).

Як зазначає Румельт, стратегічне мислення починається не з переліку бажаних станів, а з визначення ключового виклику, вибору пріоритетів і пошуку узгодженого шляху дії (Rumelt, 2022).

Саме тут виникає принципове стратегічне питання: яка мета є визначальним напрямом розвитку і яким чином вона формує образ майбутнього?

Без відповіді на це питання сукупність позитивних цілей залишається радше системою узгодження інтересів та адміністративних пріоритетів, ніж повноцінною стратегією.

Стратегія починається не з переліку бажаних станів, а з формування задуму або виявленого сенсу майбутнього. Виникає питання: який саме історичний сенс створює об’єднавчий образ розвитку?

10.2. Стратегія як новий сенс, що виробляє нову реальність

Орієнтація на «все позитивне» сама собою не є стратегією.

Стратегія — це не просто визначення пріоритетів, виявлення конфліктів між цілями або вибір механізмів їх узгодження. Стратегія починається з виробництва ментального образу нової реальності, а вже потім включає визначення шляху її досягнення.

Тому поняття «сталий розвиток» саме собою залишається недостатнім як стратегічна конструкція, якщо воно не містить чіткої відповіді на питання про бажане майбутнє, його сенс і механізм створення.

У такому випадку «сталий розвиток» може виступати не як результат повноцінного стратегічного проєктування, а як опис прагнення зберегти існуючу систему за допомогою адміністративного регулювання.

Замість суб’єкта стратегії та цілісного історичного задуму залишається набір принципів, процедур і побажань — або, точніше, адміністративна інерція управління потоками без виробництва нового сенсу.

11. Криза політичного суб’єкта: хто формує долю?

Головна проблема модерної держави полягає не лише у створенні ефективного апарату управління, а й у збереженні політичного суспільства, здатного визначати стратегічний задум власного розвитку. Саме ця ідея відповідала одній із ключових ліній просвітницької та республіканської традиції — уявленню про суспільство як про суб’єкта, здатного самостійно визначати свою політичну долю.

Рання модерна модель виходила з того, що суспільство залишається джерелом політичної волі, тоді як політичне представництво формує напрям розвитку й отримує мандат на його реалізацію, а державний апарат забезпечує практичне виконання ухвалених рішень.

Однак поступове ускладнення інститутів, професіоналізація управління та автономізація бюрократії поставили під питання збереження цього співвідношення.

У результаті центральною стає вже не лише проблема розподілу влади, а й проблема збереження самої політичної функції. Недостатньо визначити, хто формально володіє владними повноваженнями. Вирішальне значення має інше питання: хто формує стратегічний задум, визначає довгострокові цілі та задає напрям історичного розвитку?

11.1. Реактивний механізм

Можлива ситуація, за якої ця здатність фактично перестає належати політичному суспільству як простору формування та конкуренції стратегічних задумів. Тоді ані суспільство, ані державний апарат не здійснюють повноцінного стратегічного проектування, а політична система переходить у режим інерційного існування, у якому зовнішні виклики дедалі більше визначають її поведінку.

Вона вже не рухається до власної стратегічної мети, а постійно змінює напрям під тиском нових проблем, витрачаючи сили та ресурси на реагування замість реалізації довгострокового задуму.

Майбутнє в такому випадку перестає бути предметом політичного проектування й виникає як сукупність наслідків короткострокових рішень.

Але інерція не означає зупинку. Скоріше, те, що колись виникло як активний історичний суб’єкт, переставши рухатися у напрямі власного задуму, починає поступово змінюватися під впливом внутрішніх процесів розпаду та зовнішніх впливів.

Можна припустити існування процесів політичної ентропії, які поступово розріджують стан ще вчора щільного політичного суб’єкта, перетворюючи його із суб’єкта історичної дії на об’єкт різних процесів.

Але тоді виникає останнє питання: об’єктом чого і для кого?

11.2. Теорія змови як пошук суб’єкта стратегії

Якщо стратегічне проєктування перестає здійснюватися політичним суспільством, виникає питання про можливого носія цієї функції.

Гіпотетично ним можуть стати державний апарат, замкнені еліти, зовнішні центри впливу або інші організовані суб’єкти. Можливо також, що сама ця функція поступово втрачається як самостійний елемент політичної системи.

Таким чином, центральною проблемою стає не питання влади як такої, а питання існування політичного суспільства як простору формування та конкуренції стратегічних задумів.

Саме від наявності цієї здатності залежить, чи залишається держава інструментом реалізації суспільних проєктів, чи перетворюється на систему відтворення власної внутрішньої логіки або на механізм реалізації задумів, джерело яких залишається невідомим самому суспільству.

У межах системної теорії Лумана стратегічний задум не є елементом опису соціальної реальності. Майбутнє не створюється через смислове цілепокладання та проєктування, а виникає як результат самовідтворення соціальних систем. На місці стратегії як осмислення майбутнього з’являються процедури, комунікації та інституційні процеси, які самі виробляють тканину того, що відбувається.

Саме тут виникає принципова відмінність між стратегічним і системним (постмодерністським) розумінням суспільства:

У стратегічній перспективі майбутнє є результатом виявлення смислу, формування задуму та його перетворення на проєкт. Стратегія — це завжди осмислення майбутнього, яке в процесі реалізації перетворюється на історичний проєкт.
У системній (постмодерністській) перспективі майбутнє виникає з внутрішньої динаміки процесів, які не мають єдиного заздалегідь визначеного смислового центру та стратегічного напряму. Реальність не створюється як втілення єдиного задуму, а виникає як результат функціонування системи, її власних операцій і взаємодій.

Однак така позиція може викликати критику з боку проєктного та раціонального мислення. Якщо складні процеси не передбачають задуму, то яким чином виникають об’єкти та системи, які очевидно потребують попереднього проєктування, — наприклад, місто, фабрика або політичний інститут?

Саме цю проблему розглядає Річард Румельт у книзі The Crux: How Leaders Become Strategists, критикуючи уявлення про складні соціальні системи як про процеси, що розвиваються виключно через саморегуляцію та адаптацію. Він показує, що стратегія передбачає наявність суб’єкта, здатного визначити напрям, обрати пріоритети та спрямувати колективні зусилля за межі звичайного відтворення наявного порядку (Rumelt, 2022).

У цьому сенсі питання про стратегію стає питанням не лише про наявність механізмів управління, а й про існування суб’єкта, здатного створювати задум майбутнього та перетворювати його на історичну дію.

Саме тут виникає фундаментальне питання: чи можна побудувати будівлю без проєкту?

11.3. Привиди модерну

Саме тут виникає особливість сучасної ситуації.

Значна частина суспільства, зберігаючи модерну здатність раціонально аналізувати процеси, що відбуваються, і бачити їхні наслідки, одночасно частково опиняється у постмодерній ситуації: вона виявляє результати історичних змін, але не виявляє суб’єкта або задуму, який можна було б вважати їхнім джерелом.

Виникає своєрідний розрив: модерна свідомість продовжує виходити з того, що складні зміни повинні мати сенс, проєкт і джерело проектування, тоді як постмодерне розуміння реальності пояснює їх через безособову динаміку систем і процесів.

Не знаходячи ясного джерела стратегії всередині власного політичного простору, така свідомість починає шукати його назовні — у формі прихованих центрів ухвалення рішень, замкнених груп або інших передбачуваних суб’єктів, які мають пояснити походження змін, що відбуваються.

Таким чином, теорія змови може розглядатися не лише як помилка причинного пояснення, а й як симптом втрати суспільством уявлення про власну здатність бути джерелом стратегічної дії.

12. Постмодерн: влада без проєкту та питання про нового суб’єкта стратегії

Якщо стратегічного проєкту не існує, а історичний розвиток розглядається як результат самодовільної взаємодії процесів, які не мають єдиного напряму, як це припускають деякі системні та постмодерні підходи, виникає інше питання: чим стає влада, яка втратила стратегічний вимір?

Така влада зберігає здатність управляти, регулювати та підтримувати функціонування інститутів, однак втрачає відповідь на фундаментальне питання: навіщо існує влада і яке майбутнє вона прагне створити?

Без стратегічного мислення влада перестає бути механізмом реалізації історичного задуму і перетворюється переважно на механізм підтримання існуючого порядку. У цьому сенсі виникає феномен стратегічного нуля: влада існує як процедура, управління та розподіл ресурсів, але вже не як джерело довгострокового проєкту майбутнього.

Зрозуміло, така система може створювати різноманітні симулякри стратегічного мислення — формулювати цілі, програми та концепції розвитку. Однак виникає принципове питання: чи є вони справді стратегічними проєктами, чи лише описом поточних адміністративних завдань? Де знаходиться сам сенс майбутнього, який перетворює управління на історичну дію?

12.1. Постмодерні теорії публічного управління: управління без політичного суб’єкта

Водночас виникає парадоксальна можливість: якщо стратегічна функція відсутня або виводиться за межі політичного суспільства, то для підтримання функціонування складної системи може виявитися достатньо іншої моделі управління.

Замість класичної конструкції, у якій політичне суспільство формує задум, політичне керівництво отримує мандат, а державний апарат реалізує рішення, виникає модель розподіленого управління.

У ній управління може здійснюватися через мережі організацій, незалежні агентства, експертні структури, державно-приватні партнерства, регуляторні механізми та різні форми передачі функцій зовнішнім виконавцям.

Однак тут виникає головне питання: якщо управління розподілене, то де знаходиться механізм виробництва стратегічного сенсу?

Якщо стратегічна функція не зникає повністю, то виникає інша можливість: вона переміщується за межі попереднього політичного суспільства.

У такому випадку суспільство зберігає здатність брати участь в окремих процедурах управління, виборах або обговоренні локальних питань, але перестає бути суб’єктом формування довгострокового історичного напряму.

Тоді виникає відмінність між суспільством як сукупністю громадян і політичним суспільством як суб’єктом стратегічної дії.

Перше може продовжувати існувати як простір соціальних взаємодій, споживання, професійної діяльності та участі в окремих інституційних процедурах.

Друге ж передбачає здатність формувати сенс майбутнього, створювати проєкти розвитку та контролювати їхню реалізацію.

12.2. Нові центри стратегії?

Якщо ця функція не зникає повністю, а переміщується до наднаціональних структур, глобальних економічних суб’єктів, експертних мереж або інших центрів ухвалення рішень, виникає нове питання: хто насправді формує стратегічний напрям розвитку і наскільки цей суб’єкт залежить від волі самого суспільства?

Хто надав йому право визначати довгостроковий курс? Яким чином виникає його легітимність? І чи не вступає така ситуація у суперечність з одним із ключових прагнень модерної політичної думки — створити систему, у якій напрям суспільного розвитку визначається не зовнішньою щодо суспільства силою, а самим політичним суспільством через раціональні процедури, представництво та контроль?

У цьому сенсі один із фундаментальних задумів модерну полягав не просто в обмеженні влади як такої, а в усуненні свавілля непідконтрольних суспільству груп і осіб, які могли визначати долю спільноти без її участі.

У такому випадку колишній політичний суб’єкт виявляється не джерелом стратегії, а об’єктом впливу стратегій, вироблених за межами його безпосередньої участі.

Певною мірою така проблема має історичні аналоги. В античних республіканських моделях значна частина політичних функцій залишалася всередині самого громадянського суспільства: управління здійснювалося через виборні посади, жеребкування, процедури та безпосередню участь громадян.

Однак це не означало відсутності стратегії. Стратегічна функція також була частиною діяльності політичного суспільства і могла реалізовуватися через військових та політичних лідерів, які діяли всередині загального політичного простору й зберігали зв’язок із громадянським колективом.

Саме тому сучасні системні та постмодерні теорії публічного управління викликають принципове питання: чи можливе стале функціонування складного суспільства на основі процедурної самоорганізації та адміністративної адаптації без окремого механізму виробництва стратегічного сенсу і політичного проєкту майбутнього?

12.3. Межі зростання, глухий кут Просвітництва та зайнятий трон

Але виникає інше питання: чи можливо, що проблема полягає не лише у втраті суб’єкта стратегії, а й у відсутності самого напряму подальшого розвитку?

Чи досягнуто певних меж зростання, після яких попередні моделі історичного руху перестають виробляти нові горизонти майбутнього?

Якщо суспільство більше не формує довгострокових цілей, виникає ризик заміни розвитку його імітацією: підтриманням існуючих процесів, створенням символічних програм і відтворенням уявлення про рух без реальної зміни напряму.

У такому випадку виникає фундаментальне питання: чи справді відсутнє майбутнє, чи лише відсутній суб’єкт, здатний його сформулювати?

Можна припустити, що в умовах послаблення стратегічної функції виникає особливий тип еліти — еліта збереження або еліта завершення, орієнтована не на виробництво нового історичного проєкту, а на управління інерцією вже створеного порядку.

Така еліта не обов’язково повинна мати єдиний задум або діяти як централізований суб’єкт. Її функція може полягати у збереженні існуючого устрою, підтриманні стабільності інститутів та обмеженні появи альтернативних стратегічних проєктів.

Це не означає відсутності різних інтересів, цілей чи приватних задумів. Навпаки, різні групи можуть продовжувати виробляти власні проєкти та смисли. Однак це вже не є модерною моделлю, у якій політичне суспільство виступає джерелом загального стратегічного напряму розвитку.

У граничному випадку виникає прагнення до деполітизації суспільства: перетворення громадян із учасників формування історичного курсу на кероване населення, яке бере участь переважно у підтриманні існуючого порядку.

Така система може тривалий час зберігати стабільність, оскільки продовжує рухатися за інерцією раніше створеного історичного проєкту. Однак вона вже не виробляє власного майбутнього, а існує за рахунок стратегічного капіталу, створеного попередніми епохами.

Саме тут виникає питання про зайнятий трон: якщо політичне суспільство перестає бути джерелом стратегічного мислення, хто займає місце суб’єкта, який визначає історичний напрям?

Можливо, це вже не окрема особистість чи група, а сукупність інститутів, систем, економічних механізмів, технологічних структур та інших центрів впливу, які починають визначати траєкторію розвитку без єдиного публічно сформульованого стратегічного задуму.

Але тоді виникає головне питання модерну: якщо джерело стратегії більше не знаходиться всередині політичного суспільства, чи зберігає суспільство здатність бути суб’єктом власної історичної долі?

13. Назавжди зникле суспільство?

Водночас виникає питання і про саме суспільство. Можливо, причина полягає не лише у діях еліт або існуванні прихованих центрів впливу, а у відсутності справжнього політичного суспільства як суб’єкта стратегічного мислення.

Якщо політичне суспільство зберігає здатність виробляти стратегічні задуми, воно здатне впливати на створені ним інститути. Воно може обмежувати автономізацію адміністративного апарату, повертаючи його до початкової функції — реалізації політичної волі, а не відтворення власної внутрішньої логіки.

Але водночас таке суспільство повинно мати здатність формувати й підтримувати політичне лідерство, здатне перетворювати стратегічний задум на історичний проєкт.

Проблема виникає тоді, коли політична функція стає лише формальною роллю, яка передається всередині стійких елітних структур, тоді як сама здатність виробляти нові сенси та напрями розвитку поступово послаблюється.

Таким чином, можливо, проблема полягає не лише в адміністрації і не лише в елітах, а у втраті політичним суспільством власної суб’єктності.

Поки політичне суспільство залишається пасивним, місце стратегічного суб’єкта неминуче займає спочатку інституційна інерція, потім різні центри ухвалення рішень, а в граничному випадку — будь-які сили, здатні формувати напрям руху.

Тому головне питання полягає не лише в тому, хто займає трон, а й в іншому:

чи здатне суспільство знову стати політичним суб’єктом і виробником власного майбутнього?

13.1. Придушення, маніпуляція?

Припустимо, що хтось усе ж здатний поставити питання про стратегічний напрям розвитку.

Виникає наступне питання: яким чином система реагує на появу такого запиту?

Можливі різні варіанти. Це може бути пряме придушення альтернативних політичних проєктів, використання адміністративних механізмів обмеження конкуренції або більш м’які форми управління суспільним сприйняттям.

При цьому сама можливість придушення не зникає навіть тоді, коли система втрачає здатність виробляти стратегічний проєкт. Репресивні та адміністративні механізми можуть продовжувати функціонувати за інерцією, зберігаючи здатність обмежувати появу нових суб’єктів стратегічного мислення.

Можна припустити, що влада, яка втратила здатність створювати майбутнє, стає особливо чутливою до будь-якого інтелектуального й політичного питання про сенс її існування.

Якщо легітимність більше не ґрунтується на реалізації стратегічного проєкту, виникає прагнення зберегти сам механізм влади незалежно від його первісної мети.

Натомість політичне суспільство у власному сенсі має вимагати не лише участі у процедурах, а й можливості виявляти стратегічний сенс того, що відбувається, формувати довгострокові цілі та використовувати виборну владу як інструмент їхньої реалізації.

У відповідь на це можуть поширюватися уявлення, згідно з якими стратегія взагалі неможлива, сенс майбутнього не існує, а суспільство має лише адаптуватися до процесів, що виникають.

Однак замість стратегії у такому випадку з’являється набір загальних цілей, принципів і побажань: «стійкість», «добробут», «ефективність», «розвиток».

Вони можуть мати практичну цінність, але самі по собі ще не створюють історичного проєкту.

На їхньому місці виникає технократична інерція — накопичена система управління, процедур і рішень, яка продовжує функціонувати, але вже не відповідає на головне питання: яке майбутнє створюється?

Саме відсутність ясної відповіді на це питання створює простір для різних пояснень походження того, що відбувається, включно з пошуком прихованих суб’єктів стратегії та поверненням до теорій змови.

13.2. Мрія про повернення до ідеалів модерну

У цьому сенсі повернення до модерного ідеалу означає не повернення до конкретних інститутів минулого, а відновлення головного принципу: політичне починається не з влади як такої, а зі здатності політичного суспільства виробляти стратегічний задум власного майбутнього та створювати підконтрольний механізм його реалізації.

Державний апарат може бути складним, професійним і ефективним, але він не замінює політичного суб’єкта.

Тому головне питання сучасної політики полягає не лише в тому, хто здійснює управління, які існують процедури і наскільки ефективно працюють інститути.

Головне питання полягає в іншому:

чи існує політичне суспільство, здатне бути джерелом стратегічного мислення, формувати історичний проєкт і зберігати контроль над механізмом його реалізації?

14. Екзистенційне стратегічне проектування як зміст політичного буття

Головна сутність вільного суб’єкта, ідеалом якого стала людина епохи Просвітництва, що значною мірою спиралася на античний образ політичної людини, полягає у здатності самостійно визначати власну долю та прагнути до досягнення щастя завдяки власним зусиллям.

У цьому розумінні все, що позбавляє людину можливості бути вільним творцем власного життя, сприймається як форма тиранії.

Саме здатність людини самостійно визначати власне майбутнє становить екзистенційний вимір її політичного буття.

Політичне виникає там, де людина не лише реагує на обставини, а й здатна виробляти стратегічний задум власного розвитку, стаючи суб’єктом власної історії, а не об’єктом реалізації чужої волі.

Водночас людина обмежена власними можливостями. Досягнення значних цілей, так само як і саме прагнення до щастя, можливе лише в межах спільноти.

Саме тому свобода окремої людини природним чином поєднується з прагненням до об’єднання з іншими вільними людьми, оскільки таке об’єднання не лише розширює можливості кожного, а й створює умови для повнішого здійснення людської екзистенції.

14.1. Раціональна політична екзистенція як колективний вимір свободи

Людина, попри свою автономність, залишається істотою соціальною. Тому прагнення самостійно визначати власну долю природним чином поширюється і на колективне майбутнє.

Звідси виникає необхідність колективної волі для формування стратегічного бачення спільного розвитку.

Відповідно до логіки просвітницького проєкту саме завдяки розуму, свободі та колективним зусиллям людська спільнота здатна долати свій початковий стан і створювати нові форми цивілізованого існування.

Згідно з цією логікою, політичне суспільство стає не об’єктом зовнішнього впливу, а суб’єктом власного історичного розвитку.

Раціональна екзистенція дозволяє формувати стратегічний задум майбутнього, визначати напрями розвитку, створювати інститути та усувати перешкоди для реалізації спільного проєкту.

Саме тут виникає фундаментальна ідея модерну:

суспільство здатне не лише існувати всередині вже заданої реальності, а й виробляти нову історичну реальність через зміну власного мислення, цілей та форм колективної дії.

14.2. Проєктна інституціоналізація стратегічного задуму та проблема інерції

Для просвітницької традиції важливим було не лише формальне проголошення свободи та народного суверенітету, а й здатність суспільства бути активним суб’єктом власної історичної долі. Це передбачало історичне проєктування.

Історичний проєкт поступово набуває інституційного вираження: у конституційних положеннях, державних програмах, політичних інститутах і конкретній суспільно-історичній реальності.

Однак тут виникає глибший метафізичний процес.

Створена реальність з часом починає сприйматися як природно існуюча, хоча спочатку вона була результатом певного способу мислення та колективної стратегічної дії.

Саме так виникає політична метафізика модерну: певна форма колективної свідомості виробляє нову реальність, яка згодом починає сприйматися як об’єктивно існуюча.

У цьому сенсі політична нація не є лише описом уже існуючої групи людей. Вона стає новою історичною сутністю, яка виникає завдяки здатності суспільства мислити себе певним чином.

До появи такого способу онтологічного мислення політична нація не існує у метафізичній дійсності.

У цьому полягає один із найважливіших механізмів історичного виробництва реальності: вчорашні піддані британської корони починають мислити себе як самостійну політичну спільноту, і внаслідок цієї зміни колективної свідомості виникає нова політична онтологія — Сполучені Штати Америки як політична нація.

Кордон, назви та інститути самі по собі є лише зовнішніми проявами глибшого процесу. Первинною є зміна способу мислення, яка створює нову систему сенсів і перетворює її на історичну реальність.

Однак після завершення початкового проєкту виникає проблема інерції.

Інститути, процедури та політичні порядки завжди є результатом попереднього стратегічного проєктування. З часом історична реальність може приховати джерело власного походження — політичне суспільство, яке сформувало задум і через його реалізацію створило новий порядок.

Стабілізований порядок починає відтворювати вже створену реальність, але не обов’язково виробляє нову стратегічну активність.

Інерція забезпечує збереження реалізованого проєкту, однак не гарантує появи нових стратегічних задумів і нових форм історичного проєктування, заради яких спочатку і створювався механізм суспільного розвитку.

14.3. Здатність виробляти проєкти

Саме тому проблема модерної держави вільних громадян полягає не лише у збереженні інститутів або закріпленні стратегічних пріоритетів у документах.

Головним є існування суб’єкта, здатного оновлювати власну історичну здатність до проєктування.

Вільне суспільство визначається не лише наявністю інститутів свободи, а й здатністю знову і знову виробляти сенс майбутнього, перетворювати його на стратегічний задум і реалізовувати його через створені ним механізми.

Якщо ця здатність втрачається, виникає інерція вже реалізованого історичного проєкту.

Держава перестає бути інструментом реалізації задуму політичного суспільства і перетворюється на систему відтворення власного існування.

У такому випадку зберігається форма політичного порядку, але зникає його первісна екзистенційна функція — здатність суспільства бути джерелом власного майбутнього.

15. Висновки та примітки

У цьому дослідженні політична екзистенція розкрита як форма політичного суб’єкта, здатного до самостійного стратегічного проєктування та реалізації власного історичного майбутнього.

Політичні інститути, зокрема модерна держава, є історичною формою оформлення та реалізації активної політичної екзистенції. Вони виникають як результат стратегічного задуму і зберігають життєздатність лише доти, доки залишаються пов’язаними зі своїм джерелом — політичним суспільством.

Політичну екзистенцію не слід ототожнювати з юридичним існуванням держави. Держава може зберігати свої кордони, інститути, конституцію та міжнародне визнання, але водночас втратити невидиму здатність до самостійного історичного розвитку.

У модерній політичній традиції носієм політичної екзистенції є політичне суспільство. Тому головна криза модерної держави полягає саме у втраті суспільством здатності виконувати стратегічну функцію — формувати «сенс майбутнього» і перетворювати його на історичний проєкт.

Отже:

Політичне починається не з влади, а зі здатності формувати стратегічний сенс власного майбутнього. Влада — лише механізм його реалізації.
Держава може певний час відтворювати інерційний порядок, однак у разі згасання екзистенції вона відтворює переважно власну логіку, а не історичний проєкт.
Свобода — це не лише можливість обирати владу. Свобода — це здатність виробляти власне історичне майбутнє.

Трон ніколи не буває вільним