Стратегічна екзистенція: наявність і відсутність

1. Екзистенційна наявність

Час — це люди; немає часу без людей. Історія — це розгортання людської екзистенції. І сама ця екзистенція — не просто фізичне тіло і не просто дух. Це завжди щось більше або щось зовсім інше.

Відсутність сталої фізичної субстанції. Коли ми спостерігаємо одну й ту саму людину в різні моменти часу, виникає питання: що саме залишається тим самим, якщо її фізичний склад уже повністю змінено? Ми постійно говоримо про людину, фізичну субстанцію якої неможливо зафіксувати: перед нами завжди відсутній фізичний об’єкт, і водночас щось присутнє — але що саме?

Зведення до «душі». Спроба знайти незмінну «сутність», приховану всередині тіла, є ще одним зведенням. Вона лише заміщує відсутність фіксованого субстрату так само невловимим універсальним станом, який називають «душею». На практиці ж ми щоразу маємо справу з іншою «душею»: в різному віці, за різних обставин і в різних ситуаціях. Це не заперечує можливість існування чогось універсального за фасадом явищ, але питання цієї універсальності виходить за межі даного розгляду.

Реляційна унікальність. Кожна оцінка конкретної людини, як і кожен її психофізичний прояв, включає тілесні характеристики разом із тим, що умовно називають психічними рисами. Вони несуть відбиток індивідуального походження, батьківської спадковості та особистого розвитку. Це знову показує: будь-яка спроба звести людину до набору атрибутів, до програми в мозку або до «душі» є редукцією. Те, що існує насправді, — це невловима, але цілісна екзистенція. Щоб точніше означити це, ми будемо говорити про екзистенційну присутність — унікальний модус буття, який не зводиться до жодного зі своїх елементів.

Унікальна наявність. Отже, повертаємось до класичного протиставлення «матерії» і «душі». У межах цього дослідження ми говоритимемо про екзистенційну присутність: унікальну подію «наявності», яка ніколи не повторюється. Її неможливо звести до абстрактної формули чи зафіксувати в статичному субстраті. Вона просто є як феномен, і саме ця наявність породжує розгортання реальності.

2. Інерція порожнечі: стратегічний симулякр

Припустімо, що на стратегічному рівні з тих чи інших причин (через дефіцит екзистенційної наявності) опинилися ті, хто щоразу відтворює одну й ту саму «стратегічну порожнечу». Неважливо, про яку сферу йдеться — про бізнес, політику чи щось інше.

2.1. «Стратеги» як результат цільової інерції. Робота такої системи будується на «інерції маси та заздалегідь запущеного процесу»: якщо солдат стріляє, а таких стрільців мільйони — щось із цього неминуче виходить. Або: якщо внизу у всіх є «гвинтівки», отже, маса все одно щось виробить.

Результат виникає сам собою як факт інерційного руху в заздалегідь заданому напрямку. Саме тут народжується буденне уявлення про стратегію як про пошук якоїсь абстрактної «місії».

2.2. Інерційний стан стратегічної ланки. У цій логіці «стратеги» стають лише випадковими бенефіціарами загального процесу. Вони нічого екзистенційно не розуміють у дорученій їм справі, але все життя імітують компетентність.

Їхня професійна непридатність випливає не з «галузевої неграмотності», а з фундаментальної відсутності сильної екзистенції. При цьому з професійним знанням у певній галузі — розумінням фінансової звітності, бухгалтерськими перетвореннями, фінансовими коефіцієнтами чи глибоким знанням промислових і технологічних процесів — може бути все гаразд (пор. Rumelt, 2022). Однак із точки зору «наявності» особливої сильної екзистенції це залишається порожнечею.

У такому інерційному стані може перебувати управління згасаючого транснаціонального підприємства, системоутворюючого світового банку, ключової компанії зі списку Dow Jones або, загалом, такою може бути елітарна субстанція «втомленого» історичного суб’єкта, в якому вимкнені соціальні ліфти й відсутня життєва конкуренція.

2.3. Нормальність порожнечі. У такому «нормальному» стані справ немає нічого дивного. Більшість людей — нормальні, звичайні особистості, у яких немає «вивихнутої екзистенції».

Вони не володіють тим особливим способом присутності, який дозволяє «вискакувати» зі звичайної включеності, продукувати сильні концепти, а в разі потреби — застосовувати їх як дію, що творить нову реальність. Зрозуміло, що «первинну реальність» виробляють «вивихнуті», а далі система може продовжувати жити ще дуже довго, перетворюючись на «нормальний стан, що остигає».

Охолоджувана нормальність, що виникає, не виробляє в результаті нічого, хіба що снобізм. Вона досить довго може оформлювати випадкові результати низової активності, видаючи їх за плоди стратегічного управління.

3. Архітектура приховування: коли ресурси заміщують екзистенцію

Головне завдання «нормальності» — приховати ситуацію порожнечі: якщо в наших руках опинилися ресурси, необхідно «спорудити громаду» і змусити її щось робити.

Така «стратегія» базується на припущенні, що зібраний разом персонал — байдуже, навчений чи ненавчений, — яким насправді ніхто екзистенційно не керує, все одно буде щось виробляти в силу самої механіки процесу.

Але найдивовижнішим у подібному «стратегуванні» є приховане припущення про те, що цьому «персоналу» не потрібна справжня екзистенційна мотивація (розуміння особистої вигоди та глобальної мети всього цього зібрання). Люди в межах цієї логіки розглядаються лише як однорідні елементи мегамашини, чия внутрішня залученість і смисловий зміст діяльності просто не беруться до уваги.

Для надання нормальності всій цій порожнечі можуть використовуватися різні технології нормалізації, наприклад «управління за цілями», дерево рішень тощо. Але все це зрештою є лише продовженням низхідної інерції.

Глибокий аналіз подібних механізмів, коли масштабні організаційні структури прикривають системну нераціональність, представлений у дослідженні Адама Туза (Tooze, 2006).

3.1. Непомічання «залученості в процес». «Архітектурне приховування» найчастіше відбувається неусвідомлено: учасники такого процесу навіть не помічають того, що їхні зібрання, мозкові штурми, презентації та все інше, що згідно з технологією виробництва стратегії, описаною в підручниках, має створювати невловимий «запах» стратегічної присутності, на ділі є порожнім (пор. Rumelt, 2022).

Але будь-хто, хто знає, про що насправді йдеться, опинившись усередині такого «цілеспрямованого» колективу, помічає відсутність найголовнішого — а саме «правильно вивихнутих».

3.2. Механічне виробництво стратегічного для подолання глухого кута. І так, професіонал, який розуміє цю проблему «порожнечі» і здатний уловлювати цей запах стерильної нормальності, може використати її для виробництва з неї чогось стратегічного.

Це досягається через різні механізми виявлення проблем у тій чи іншій галузі з використанням знань, накопичених у свідомості фахівців та управлінців конкретної галузі, що зіткнулася зі стратегічним глухим кутом, — усі ці різні «кузні стратегії» тощо (пор. Rumelt, 2022).

Якість такого стратегічного рішення — це завжди окреме питання, але механічне підштовхування може суттєво поліпшити або оновити раніше запущений процес, який зіткнувся з непереборним стратегічним глухим кутом.

4. Питання тактики в контексті стратегічної інерції

Коли стратегічна інерція розгортається і діє як панівний механізм, на низовому рівні неминуче прогресують процеси тактичної невмілості.

На низовому тактичному рівні всі втішають себе надією, що нагорі сидять стратеги з «хитрим планом». Так, «солдатом» ніхто не займався: «солдат» або нічого не вміє, або вміє, але застосовується не для того і не там, — проте існує тверда віра, що «там» усе передбачили.

Тактична невмілість, відсутність мотивації та інші дефекти виконання пояснюються тут не дефіцитом стратегічної екзистенції (що було б болісним діагнозом), а наявністю якогось «хитрого задуму». Витають надії, що цей план невдовзі буде приведений у дію: увімкнуться неочікувані резерви, які раптово здолають противника, переломивши хід подій.

На ділі ж реалізується найгірший сценарій — той, який смутно передчувається, але в який ніхто не хоче вірити. Ця надія на «хитрий план» — не що інше, як захисний механізм, що дозволяє ігнорувати екзистенційну порожнечу управління аж до самого моменту краху.

4.1. Дрейф стратегічної інерції та тактичної невмілості. Кожен стикався зі стратегічною інерцією та тактичною невмілістю, оцінюючи роботу згасаючого підприємства. Ситуація, за якої відсутня тактична робота з персоналом (у його справжній функції), перетворює підрозділ із виробничої одиниці, що прагне навчання та ефективного виконання завдань, на структуру, яка починає просто спільно «дрейфувати».

Дрейф породжує почуття безнадії. А безнадія стає ґрунтом для порожньої хоробрості, віри в дива і, навпаки, паніки в разі надлому. Дрейф також неминуче виникає наприкінці будь-якого програного протистояння і може бути спричинений розтратою стратегічної глибини внаслідок тривалого виснаження.

4.2. Остаточний синтез: інерційна стратегія та тактична марність. Коли ці два процеси — інерційна стратегія нагорі та тактична невмілість внизу — збігаються, результатом неминуче стає розгром. Ті, хто перебуває на тактичному рівні, «стріляють» марно, завдаючи противнику мінімальної шкоди. Ворог же, здатний організувати справжню тактичну роботу, методично знищує таку структуру. При цьому «стрільці» можуть до останнього вірити в ілюзію існування якихось «головних резервів», у той час як «стратеги», що нібито керують процесом, залишаються повністю відстороненими від реальності, займаючись лише імітацією стратегічного управління.

4.3. Стратегічний глухий кут, тактична вправність та екзистенція стратега. Бувають ситуації, в яких тактична вправність стикається зі стратегічним глухим кутом, що перетворює саму тактику на «непотрібну порожнечу». Яскравий історичний приклад такого зіткнення — Єгипетський похід Наполеона, зокрема облога Сен-Жан-д’Акра (1799 рік):

• Тактична безпорадність мамлюків: попри виняткову особисту хоробрість, їхні атаки були приречені перед обличчям якісно іншої організації.
• Тактична вправність французів: французька армія методично розстрілювала противника впритул, зберігаючи дисципліну та несучи при цьому мінімальні втрати.
• Екзистенція стратега: проте найважливішим уроком є поведінка самого Наполеона. Оцінивши ситуацію й усвідомивши неможливість формування стратегічної глибини в даних умовах, він, усупереч інерції походу, визнав неминучість поразки та згорнув операцію, ухваливши рішення про відхід.

Це і є вищий акт «вивихнутої» екзистенції: здатність перервати процес заради збереження суб’єктності, на відміну від тих, хто продовжує «дрейфувати» назустріч неминучому краху.

5. Зв’язок стратегії та тактики

Стратегія без тактики — лише декларація намірів; без втілення в інструментах стратегія залишається планом на папері. Тактика ж без стратегії — це «порожня бійка»: завдання можуть виконуватися ефективно, але сама мета вислизає або взагалі відсутня.

Тактика без стратегічного вектора неминуче вироджується в «роботу заради роботи»: процес може бути налагодженим, але позбавленим сенсу. Сучасний взаємозв’язок тактики та стратегії реалізується через синтез проєктного й операційного мислення, а також галузевої функціональності.

5.1. Тактична слабкість і механізми компенсації

Якщо одна сторона тактично сильна, а інша — слабка, остання неминуче зазнає поразок. Щоб вижити, слабша сторона змушена витрачати надлишкові ресурси й прискорено підвищувати свою майстерність. В економіці це проявляється через довготривалий демпінг та інші «витратні стратегії».

5.2. Сила стратегічної глибини

За тактичної рівності перемагає та сторона, яка володіє стратегічною глибиною. Стратегічна перемога — це реалізація масштабного задуму, забезпечена глибиною та підкріплена ресурсами. Формула успіху: ресурси мають наростати в процесі розгортання глибини, а не виснажуватися.

5.3. Розгортання глибини

Це процес перетворення всього наявного досвіду й капіталу на стратегічні інструменти з постійним коригуванням курсу. Глибина передбачає формування самопідтримуваних інститутів, здатних упорядковувати ресурсний хаос, перетворюючи його на стратегічну доцільність.

5.4. Концептуальність і задум: ієрархія сенсів

Важливо розрізняти поняття:

• Стратегічна глибина — це розгортання інструментів (інфраструктури, інститутів, ресурсів).
• Стратегічний концепт (задум) — це синтез інструментів для створення нової реальності.

Надлишковий грошовий потік сам по собі лише формує накопичення надлишків. Він стає робочим капіталом лише за наявності задуму. Концептуальність завжди випереджає глибину: спочатку задум, потім — інструменти.

5.5. Суб’єктність проти епізодичності

Той, хто не здатний розгорнути стратегічну глибину й не володіє попереднім задумом, стає лише «епізодом» у стратегії противника. Тактична перевага ворога долається стратегічною глибиною, що випливає із задуму.

6. Екзистенція стратегів

Усі описані структури та інструменти залишаються «порожнечею», якщо відсутнє найголовніше — стратегічна екзистенція, здатна вдихнути життя в мертвий процесуальний апарат. Це нагадує юридичний процес, позбавлений здорового глузду: без живої волі він перетворюється на самодостатній бюрократичний ритуал.

Для «виробництва зв’язку з реальністю» деякі правові системи вимагають процедури обрання суддів, які мають керуватися екзистенційним здоровим глуздом — реальною дійсністю, а не нормами, відірваними від життя. Прецедентне право в цьому контексті стає способом виявлення «якорів розсудливості».

6.1. Охоплення цілісності того, що відбувається

Тактика ніколи не компенсує відсутності стратегічної екзистенції. Розгортання вимагає умів, здатних до цілісного охоплення реальності. Це не питання аналізу даних, а здатність бачити «телос» у хаосі фактів.

6.2. Активація простору

Стратегічне розгортання неможливе без реально діючих стратегів. Екзистенція стратега — це «промінь світла», що освітлює «порожні» простори системи. Значною мірою це вроджена здатність утримувати смислову напругу, якої неможливо навчити на стандартних управлінських курсах. Це здатність «активувати» простір, перетворюючи середовище фактів і подій на «поле сенсу».

7. «Нормальність» та сильна екзистенція

Наша суб’єктивна свідомість помічає поза собою об’єкти, які можуть стати інструментами. Сильна екзистенція — це інструмент того самого порядку, який може бути виявлений і застосований. Але саме тут виникає неминуча зустріч «сильного» й «нормального».

Проблема полягає в тому, що абсолютна нормальність є гранично самодостатньою; вона не помічає того, що події існують не для неї, а в силу власної логіки. Часто виникає ситуація, коли унікальний інструмент намагаються вбудувати у фундамент обивательського побуту або пристосувати «ядерний реактор» до обслуговування нікчемних побутових процесів. Це все одно що змусити Моцарта розважати завсідників шинку.

Нормальності чужий масштаб: вона не бачить нічого, окрім можливості пристосувати інструмент неймовірної сили до своїх сьогохвилинних, нікчемних завдань.

Саме тому екзистенція потребує «парасольки», а сама «парасолька» — захисту з боку «клубу»: тих, хто сформував механізми захисту сильної екзистенції від посягань «адекватної нормальності». Ця інституційна здатність створювати захищений контур дозволяє окремим цивілізаціям здобувати домінуючі позиції, перетворюючи екзистенційну концептуальність на механізм виробництва нової технологічної, економічної та політичної реальності.

Рекомендована література

• Rumelt, R. (2022). The Crux: How Leaders Become Strategists. PublicAffairs.
• Tooze, A. (Historical works: The Deluge, Crashed, Shutdown).

  Примітка: Праці Адама Туза є еталонними прикладами аналізу «стратегічної глибини», у яких політична історія розглядається крізь призму управління фінансовими потоками, ресурсами та геополітичною суб’єктністю. Його метод демонструє, як саме стратегічні інститути (або їхня відсутність) перетворюють історичні події на системну реальність.