Край межі: націонал-соціалізм і метафізична катастрофа Заходу

Вступ

Почнімо здалеку, поступово наближаючись до суті деяких явищ, про які не заведено говорити.

При цьому сама моральна оцінка — однією з крайніх форм інтелектуальної сліпоти для тих, кого насправді вже ніби й немає. Саме в цьому полягає «разюча безтурботність» Сократа та його послідовників щодо примітивного моралізму: вони пізнали цю таємницю порожнечі.

Тому, дотримуючись традиції, так яскраво описаної Орвеллом, разом з усіма, хто вже засудив, засудімо й націонал-соціалізм.

1. Почнемо

Зведення націонал-соціалізму до «образи через поразку у війні» — одна з найпримітивніших інтелектуальних маніпуляцій сучасності, що дозволяє «переможцям» закрити питання, навіть не зазирнувши в метафізичну безодню вчорашнього й сьогоднішнього дня.

Пояснити той режим лише прагненням реваншу — означає приховати той факт, що германський політичний проєкт першої половини XX століття знайшов підтримку серед широких кіл німецької інтелектуальної еліти. Поразка у Першій світовій війні була не першопричиною, а лише потужним каталізатором настроїв, що визрівали протягом XVIII–XIX століть.

2. Нові горизонти?

Звісно, якщо вся справа лише у Версалі, то германський націонал-соціалізм — це лише тимчасова «девіація» політичного менеджменту, випадковий збій. Виходить, що після ліквідації того «режиму» питання було вичерпане, і Захід рушив далі — до нових горизонтів, до нового майбутнього людства.

Але чи справді це так? До яких саме горизонтів? Як оцінити те «куди», яке після 1945 року стало нормальною глобальною цивілізацією? Постмодернізм? Цивілізація споживачів? Світ кінця?

3. Узагальнення деяких прагнень

Розвиток Заходу протягом останніх двох століть став точкою вивільнення інтелектуальних гілок, які змагалися за духовне майбутнє західної цивілізації.

• • Англосаксонська гілка: світ ринку, утилітаризму, контракту, атомізованого індивіда та технологічного панування (цивілізація «торговців»). Англійський емпіризм, утилітаризм і дарвінізм.
• • Франкська гілка: світ раціоналізму, правового універсалізму, універсального адміністрування та республіканського каркаса, що виріс із по-своєму осмисленої франками римської спадщини. Філософія Рене Декарта — унікальне явище: «раціональний ідеалізм» і, передусім, «метод».
• • Тевтонська гілка: інженерний розум, але водночас і особливий напрям мислення, який можна побачити, наприклад, у творчості Ґете. Своєрідним «викривленням» французького раціоналізму стає німецький класичний ідеалізм. Унікальність руху «Буря і натиск», особливу «оцінку механічного розуму» та «пошук природи смислу» (волі) можна простежити у філософії Шопенгауера та Ніцше.

Усе це західне мислення сформувалося під впливом провіденціалізму, а також католицького протестантизму, особливого педантизму й «західного порядку», який у кожному окремому випадку міг осмислюватися по-різному і так само по-різному ставати предметом іронії.

Зрозуміло, що все це — лише концептуальне спрощення, необхідне для того, щоб окреслити основні напрями руху західного духу. Воно не охоплює всієї складності метафізичних прагнень, зокрема екзистенційну лінію Федір Достоєвський, Серен К'єркегор, Мігель де Унамуно та багатьох інших мислителів, які не вкладаються в таку схему.

4. Межа можливостей раціонального духу

Формула межі: людина намагалася зрозуміти те, що відбувається. Але якщо зрозуміти те, що відбувається, неможливо — що далі?

Як перестати бути лише явищем і відкрити себе як справжню екзистенцію, здатну силою мрії-думки змінювати перебіг подій, брати його під контроль, залишивши позаду наперед визначену раціональну причинність, яка, зрештою, виявилася і безплідною, і нудною. Ба більше, вона відкрила власну обмеженість: раціональний розум не здатний зрозуміти те, що відбувається; він скінченний і зрештою приречений на загибель.

5. Глибокий декаданс і прагнення до самогубства

Людство межі — це людство декадансу, людство втрати сенсу. Людство, яке втратило будь-який сенс рухатися далі. А куди, власне, рухатися?

Чи міг новий виток позитивістської модернізації (наприклад, комунізм) стати тим, що підтримали б німецькі інтелектуальні кола? Найімовірніше, ні. У цьому сенсі весь германський соціал-демократизм сприймався інтелектуалами як низова течія.

Марксизм, який для західних інтелектуалів уже втратив актуальність як інструмент радикальної модернізації, міг стати актуальним лише на Сході, де ще існувало значне немодернізоване людство XVIII століття. Воно ще не знало того глухого кута, який для західних інтелектуальних кіл XIX століття вже став звичним способом мислення.

6. Людина, що досягла межі: «Людина, яка кліпає»

У творі Так казав Заратустра Фрідріх Ніцше створює пророчий образ — «Останньої людини» (Der letzte Mensch):

«Земля стала малою, і по ній стрибає остання людина, яка робить усе малим. Її рід невикорінний, мов земляна воша; остання людина живе найдовше. "Ми відкрили щастя", — кажуть останні люди й кліпають (und blinzeln).»

«Людина, яка кліпає» — це метафізичний глухий кут Заходу. Це істота, позбавлена великих смислів, метафізичного виміру та здатності до творчого ризику. Вона прагне лише комфорту, безпеки, передбачуваності й дрібних задоволень. Вона кліпає, бо її погляд звузився до екрана, гаманця й тарілки.

7. Межа духу й окультизм кінця XIX — початку XX століття

Особливим проявом цього «прагнення до подолання» став елітарний західний окультизм, побудований на ідеї віднайти спосіб опинитися «по той бік» — там, де перебуває чистий смисл, аби одразу розкрити всі таємниці того, що відбувається.

Таке відкриття мало б дати змогу розв'язати проблему безсмертя й розширити ті межі, що сковують дух усередині того, що постає як сконструйоване. Звідси — численні пошуки на Сході, вивчення традицій індуїзму, буддизму та інших учень, у яких були розвинені практики «утримання того боку».

Надлюдину розуміли саме як того, хто здатний не лише проникати «на той бік», а й водночас перебувати у «світі того, що постає як сконструйоване». Звідси постало завдання жити одночасно у двох світах, зберігаючи при цьому «стан чистої духовності», який відкриває питання, недоступні людині, цілковито зануреній у потік. У цьому сенсі будь-яка творча діяльність або особливе споглядання — філософське, математичне чи музичне — розумілися як пошук зупинки й утримання цього чистого стану.

8. Очікування: не істерія, а містерія. Гайдеггер і Елевсин

Феномен націонал-соціалізму часто описують як прояв масової істерії, колективного психозу або політичного безумства. Подібні пояснення мало допомагають зрозуміти його природу. Якщо мільйони людей були залучені до єдиного руху, виникає питання: що саме вони шукали?

Люди XIX — початку XX століття зіткнулися з ситуацією, в якій попередні підстави стрімко втрачали переконливість. Старий світ руйнувався. Саме тому багато політичних рухів того часу набували майже релігійного характеру. Вони починали говорити мовою долі й пропонували людині не просто програму дій, а участь у події, що мала змінити саму структуру «світу кінця».

Звернімося до «Чорних зошитів» Гайдеггера. Автор бачить у тому, що відбувається, не «психоз натовпу», а метафізичну подію — Ereignis (Подія буття), спробу прориву крізь «забуття буття» (Seinsvergessenheit) і панування голої механістичної техніки (Ge-stell).

Тут ми переходимо від істерії до містерії. Припустімо, що германський протест кінця XIX століття шукав утрачені корені й традицію, намагаючись вирвати їх у наступаючого плаского індустріального «світу кінця». Але замість містерії постала зовсім інша практика: соціальна інженерія, ідеї біологічного дарвінізму та «партійний працівник».

9. Останній виступ германського духу й утилітарний глухий кут усього Заходу

Те, що сталося згодом, практично стерло пам’ять про великий германський романтизм. Кілька століть глибокої рефлексії (Майстер Екгарт, Якоб Бьоме), думка про возз’єднання людини з Таємницею Духа були перетворені на музейну філософію й остаточно виведені з простору живої практики.

Германський націонал-соціалізм справді зумів уловити хвилю цього духовного напруження. Однак, «вловивши» її, він зміг перетворити її лише на чергову різновидність позитивістського партійного дарвінізму — ще одну форму утилітарного соціалізму, змішаного з черговою «сому», залишаючись у межах того самого західного позитивістського глухого кута.

Але де тут екзистенційний вимір, що передбачає цілісну присутність людини — не як випадкового явища, а як метафізичного спів-буття?

10. Метафізичний стан Заходу

Питання моральних виправдань або гуманістичних догм — «обтяжень», «нелюдів» та подібних конструкцій — не має стосунку до метафізичного запитування й «зімкнення» реальності. Саме про це, на мою думку, і варто говорити, оскільки це справді важливо й цікаво.

Ми прагнемо зрозуміти суть виниклого глухого кута. І ось що ми виявляємо:

• • Таємниця Духа та його «розкриття». Виявляється, що дух для сучасного західного мислення (гуманітарної науковості) — лише явище, як і все інше, дане духові як сущому. Це і є той метамежовий стан, який у межах самого раціонального духу неможливо ані подолати, ані осягнути. Саме він знову відкидає нас до часів одкровень Будди, який відкрив цю саму «даність явленого», і до сили його прозріння, до якої жодна сучасна наука, попри весь свій дослідницький апарат, навіть не наближається.
• • А чим є все, що відбувається? Якщо відкинути заспокійливі постструктуралізми (Лумана, Фуко та інших), імітаційні постмодерністські конструкції та звернутися до праці Гейзенберга «Фізика і філософія», ми знову виявляємо невизначувану межу, яку раціональний розум не здатен осягнути. У цьому сенсі він опиняється десь між Демокрітом і Платоном, не зробивши, по суті, жодного кроку вперед.

11. Нормальний стан кінця

Постмодерн — це стан завершення, у якому метафізичний пошук остаточно підмінено ефективним керуванням потоками (інформаційними, фінансовими, біологічними). Це стан повної технічної марності, в якому питання сенсу буття відсутнє й заміщене чимось випадковим, епізодичним, кліповим.

Такою є природа онтологічного схлопування. «Остання людина» Ніцше — це кінцевий продукт західної цивілізації, що перестала боротися. А за що боротися, якщо межу вже досягнуто? Чи забуто?

Історичних завдань більше немає. Лише окремі екологічні симулякри, трохи порожнечі від «інтелектуалів». І домінуючий обиватель, який уже не перебуває в полі історичного часу, а існує в «циклічному часі комфорту завершення». Отже, мрія загинула.

Що далі?

12. Край межі

Мрія — це не побутове бажання, не прагнення до вигоди, успіху чи «гешефту». Йдеться про ту мрію, яка прагне подолати скінченність явленого й замкненого духу. Саме вона дозволяє духові вириватися за межі повсякденної марності.

Саме ця «мрія про безмежність, про незвіданий горизонт, про вихід за межу власної межі» (Одіссей) значною мірою стала причиною всієї модернізації Заходу від часів греків.

Але насправді такий цілісний акт іноді виникає в усього людства Аполлона, коли в контексті історичних потрясінь воно стикається з «реальністю Діоніса», одним ударом яка обвалює всі наявні норми буденності й підводить усіх до краю.

А далі — межа.