Простір свободи та суспільства

Скорочена версія статті

1. Метафізична основа свободи

В історії Західної цивілізації періодично виникали автономні спільноти людей, які здобували особисту свободу — свободу як незавершеність і ненаправленість.

Першою і головною основою таких спільнот завжди був метафізичний пошук. Глобальне запитування («що відбувається?», «як усе влаштовано?», «навіщо все це?») ставало фундаментом, на якому формувалися ідеї та цілі типи суспільств.

Практика «пошуку визволення» — це відкриття власної метафізичності та метафізичності того, що відбувається. Саме цей «вивих розуму», розімкнутий ще в Давній Греції, зрештою породив усе: від афінських шкіл і монастирів «темних віків» до сучасної науки, політичних систем і планетарного розширення європейської цивілізації.

2. Умовна марність і простір смислів

Для обивателя «відкриття» метафізичного виглядає марним: це знання непрактичне, його важко конвертувати в успіх чи владу. Однак саме цей «чистий смисл» стає тим, що дозволяє в колективному акті по-новому осмислювати реальність.

Згадуючи коло Гайзенберга чи філософів XVII століття, ми бачимо народження нової «аристократії духу» — спільнот, не обмежених національними чи мовними бар’єрами, об’єднаних цінністю простору свободи. В основі такої спільності лежить не ієрархія посад, а причетність до торжества розуму та особистої автономії.

3. Загрози та мистецтво захисту (Шлях будівничих)

Відкриття трансцендентності завжди стикається з загрозами. З одного боку — тиранія, яка прагне перетворити людину на об’єкт. З іншого — обивательська «волева злоба», що руйнує свободу заради марних цілей. Шлях будівничих став відповіддю на ці виклики.

Становлення вільного будівничого вимагало суворої дисципліни: від усвідомлення трансцендентності власної присутності до створення бар’єрів, що захищають автономію. Прихованість, відома нам від піфагорійців до незалежних інтелектуальних гуртків, була не прагненням сховатися, а «жалюзі для профанів» — способом захистити простір смислу від тих, хто хотів перетворити його на мітинг чи інструмент особистого марнославства.

4. Зауваження щодо природи піфагореїзму

В авторитарних суспільствах, замкнених у режимі превентивної стагнації, «вільне будівництво» відсутнє за визначенням, як і справжнє приватне життя. Сучасне «світове лідерство» є лише історичним результатом тривалого розширення цього простору свободи.

Справжня «прихованість» практик вільних — це не таємниця, а нездатність профана побачити завжди відкрите метафізичне. Ті, хто не здатен усвідомити власну свободу, приречені бачити в діях будівничих лише зовнішню мішуру.

Повна версія статті

В історії Західної цивілізації періодично виникали автономні спільноти людей, які здобували особисту свободу — свободу як незавершеність і ненаправленість.

Першою і головною основою таких спільнот завжди був метафізичний пошук. Метафізичне незмінно пов’язане з фундаментальними питаннями: що відбувається? Як усе влаштовано? Куди все рухається? Для чого це? Навіщо все це?

Зрештою саме глобальне запитування, невизначений пошук, глибокі сумніви, мрії та прагнення до розуміння стають підґрунтям для народження ідей, пошуку відповідей і формування різних типів суспільств.

Другою основою є практика «пошуку визволення» та «визначення простору», що також передбачає первинне прагнення — відкриття власної метафізичності та метафізичності того, що відбувається. До цього додається ще один вимір: реалізація через пошук смислу в подіях і процесах, яка може набувати найрізноманітніших форм.

Саме так виникають сучасна наука, нові політичні системи, реалізовані в Новому Світі, або інші історичні проєкти.

Такі прагнення не обмежуються Новим чи Новітнім часом. Найімовірніше, ця практика бере початок в афінських школах, проявляється в римській культурі, неоплатонізмі та інших інтелектуальних течіях.

Пізніше її продовженням стають монаші спільноти. Саме стародавні монастирі стали одним із головних чинників збереження цивілізації у темні віки. Достатньо згадати Алкуїна та його роль у відновленні освітньої традиції.

До того самого процесу відкриття простору свободи можна віднести голландські товариства, індепендентів, різноманітні клуби, салони та інші форми добровільних об’єднань.

Глобальним результатом цих метапрагнень стали сучасна наука, економіка, нові політичні системи, комерція, війна і, як не дивно, освоєння майже всього планетарного простору європейською цивілізацією.

В основі цього лежить лише дивне мислення — своєрідний «вивих розуму», який був розімкнений ще в Давній Греції, коли втратили свою безумовність попередні форми мудрості та визначеності.

Цей процес не виключав конкуренції між різними спільнотами та їхньої різноспрямованості. Вона відображала не лише концентрацію на різних аспектах запитування, а й відмінності у відповідях на метафізичну тотальність буття. Як не дивно, подібні розбіжності можна спостерігати й сьогодні.

Отже, спочатку відбувається відкриття духовної свободи — відкриття метафізичності. Після цього постає питання про можливість розширення світу-середовища. Можна припустити, що результатом цього багатовікового розширення стала сучасна західна історична проєкція і значна частина тих процесів, які визначають сучасний світ.

Умовна марність, але й простір смислу

Для обивателя відкриття метафізичного здається марним з кількох причин.

По-перше, це знання виглядає непрактичним. Його неможливо безпосередньо використати для досягнення успіху або прямої участі в політичних, економічних чи інших процесах. Максимум — воно може виступати попередньою установкою, фундаментом або передумовою для майбутньої діяльності.

У такому контексті просвітництво постає як багатовіковий процес еволюційного творення, що самостійно розгортається у часі.

По-друге, знання метафізичного вимагає внутрішньої спрямованості та особистих зусиль. Без цього доступ до нього практично неможливий.

Водночас саме чистий смисл, що відкривається в такому процесі, дозволяє колективно переосмислювати широку реальність.

Напрямок цих зусиль може бути різним. Він залежить від ідей та настроїв, які захоплюють уми інтелектуалів певної епохи. Але сила колективного зусилля та можливість долучення до спільного простору багаторазово посилюють його вплив.

У цьому контексті показовими є спогади про коло Гайзенберга та інші інтелектуальні співтовариства.

Сам Гайзенберг писав:

«Серед тих небагатьох людей, які присвятили своє життя цій новій науці, встановилися взаємини, не обмежені національними або мовними відмінностями. Вони утворили нову аристократію і усвідомлювали це, подібно до того, як гуманісти та митці епохи Відродження відчували себе такою ж аристократією...»

У подібних світоглядних конструкціях ми бачимо універсалізм, торжество розуму, цінність простору свободи та особистої автономії.

Знання про загрози

Відкриття трансцендентності завжди стикається із загрозами.

З одного боку — тиранія та абсолютна влада, адже будь-яка автономія суперечить прагненню до тотального включення, яке намагається перетворити людину на об’єкт.

З іншого боку — обивателі, нездатні усвідомити власну свободу. Їхня вольова злоба, спрямована до негайного рішення та дії, часто штовхає їх до руйнування чужої свободи заради різноманітних марних цілей.

Вільне будівництво простору

Причини та наслідки тут достатньо очевидні.

Кожен, хто проходив шлях визволення, стикався з реальними загрозами та перешкодами. Усвідомлення цих загроз вимагало вироблення практик обмеження простору, які одночасно захищали автономію та відкривали шлях до іншої духовності, долаючи суб’єктивну замкненість.

Шлях будівничих

Становлення передбачало низку умов, які згодом перетворилися на практику вільних. Передусім — відкриття трансцендентності власної присутності та самого присутнього світу. Саме це ставало підґрунтям для вільної творчості.

Трансцендентність проявляється в будь-якому справжньому акті відкриття. Зокрема, вона присутня в Романтизмі як особливому відкритті тотальної гармонії живого смислу і того, що відбувається. У цьому контексті можна згадати Руссо, Ґете чи Байрона.

Наступним кроком ставало усвідомлення присутності інших вільних. Після цього виникала потреба створити бар’єр між собою та профанністю або обмежити доступ для тих, хто прагнув використати спілкування не заради самого просвітлення, а заради інших цілей.

Прихованість, про яку відомо з історії піфагорійської школи та багатьох інших спільнот, найімовірніше була способом захисту від зовнішнього тиску, що заважав самореалізації визволених.

Водночас сильна автономія передбачала дбайливе ставлення не лише до власної свободи, а й до свободи інших. Звідси походять різноманітні ступені посвяти та внутрішні форми організації.

Ті, хто атакує автономію

Тих, хто атакував автономію, умовно можна поділити на кілька категорій.

Перша — буденність, або те, що Мераб Мамардашвілі називав пошлістю. Її ніколи не цікавило справжнє визволення.

Друга — люди, які прагнули нав’язати іншим власні ідеї, порушуючи автономію тих, хто вже пройшов шлях визволення.

Третя — ті, хто намагався перетворити спільноту на мітинг, спрямовуючи її на досягнення особистої величі чи реалізацію власних амбіцій.

Саме від таких впливів і створювався бар’єр.

Таким чином, ще в античності — починаючи від Піфагора або навіть раніше — були відкриті прості способи захисту від невменності та руйнівного втручання.

Зауваження

В авторитарних суспільствах, позбавлених здатності до саморозвитку та замкнених у режимі превентивної стагнації й поступового згасання, вільне будівництво будь-якого типу фактично відсутнє. Так само відсутнє і повноцінне приватне життя.

«Прихованість учення» або «прихованість практик», якщо говорити про філософські зібрання піфагорійців, найімовірніше означала не приховування як таке.

Справжня прихованість — це нездатність побачити те, що завжди залишається відкритим.

Прихованим є не метафізичне, а нездатність профана його розпізнати.

Уся ж зовнішня символіка та ритуальність, що часто демонструється як практика будівничих, найімовірніше виступає лише своєрідними «жалюзі для профанів».

Варто також зазначити, що сучасний світовий лідер сформувався саме як результат багатовікового розширення простору свободи.